¹⁸⁹ Що під землею, у млі, через гай пропливають стігійський.

¹⁹⁰ Все перепробував я, та, коли загноїлася рана,

¹⁹¹ Треба мечем одсікти від здорового невиліковне.

¹⁹² Є в мене ще й півбоги, є сільські божества мої — німфи,

¹⁹³ Фавни, сатири та жителі гір — добродушні сільвани.

¹⁹⁴ Хоч дотепер вони ще не вдостоїлись почестей неба,

¹⁹⁵ Все ж я їм землі розлогі оддав, де селитися можуть.

¹⁹⁶ Та чи спокійно їм там, о всевишні, якщо вже й на мене,

¹⁹⁷ Хоч блискавицю тримаю в руці, хоч над вами паную,

¹⁹⁸ Сіті підступні плете Лікаон, що жорстокістю вславивсь?»

¹⁹⁹ Тут підхопились усі й за зухвальство таке вимагають

²⁰⁰ Кари злочинцю; отак і тоді, коли змовників зграя

²⁰¹ Цезаря кров пролила, щоб і Рим у крові затопити,

²⁰² Всесвіт і люд сколихнулись, оглушені громом неждано.

²⁰³ Все, зціпенівши, чекало кінця. В ту годину тривожну,

²⁰⁴ Августе, вірністю люду свого ти не менше втішався,

²⁰⁵ Ніж отим гомоном неба — Юпітер. От, руку піднявши,

²⁰⁶ Голос подав він — і гомін ущух, і запала мовчанка.

²⁰⁷ Так заспокоївши всіх неосяжністю влади своєї,

²⁰⁸ Знов говорити почав, перервавши мовчанку, Юпітер:

²⁰⁹ «Цим не турбуйтесь, боги: Лікаон поплативсь по заслузі.

²¹⁰ Що ж учинив він і як був покараний — викладу зараз.

²¹¹ Чутка про нашого часу ганьбу досягла й мого слуху.

²¹² Щоб перевірить її — ану ж неправдива! — з Олімпу

²¹³ Злинувши, в постаті смертного, бог, я обстежую землі.

²¹⁴ Довго б я гаяв вас тут, якби взявся про всі неподобства

²¹⁵ Мову вести — я побачив таке, що й не снилось нікому!

²¹⁶ Ось проминув я Менал, де хижак собі схову шукає.

²¹⁷ Потім — кілленські гаї та сосняк на Лікею холоднім,

²¹⁸ Далі — Аркадська земля. В негостинне житло Лікаона

²¹⁹ Входжу нарешті; вже слався туман, уже й ніч западала.

²²⁰ Знак подаю, що це бог завітав — тоді з челяді кожен

²²¹ Виявив шану мені. Лікаон же, злобливо всміхнувшись,—

²²² «Я пересвідчуся, — каже, — й то скоро, кого тут вітаєм —

²²³ Бога, чи смертну людину, й сумнівною правда не буде».

²²⁴ Вбити намислив мене, й тільки темряви ждав, щоб неждано

²²⁵ Вдарить ножем. Ось такі полюбляє він пошуки правди.

²²⁶ Й тим не вдоволений, він полоненика з роду молосців

²²⁷ Слугам велить привести; перетявши нещасному горло,

²²⁸ Варить по куснях його у киплячій воді, а частину

²²⁹ Смажить, розвівши вогонь. І як тільки на стіл перед мене

²³⁰ Він тії страви поклав — я метнув блискавицю вогненну —

²³¹ Й дім нечестивий упав, нечестивця-господаря гідний.

²³² Втік він, жахнувшись, кудись на поля, і там на безлюдді

²³³ Вовком завив, хоч хотів щось промовити; лють його хижа

²³⁴ Піною в пащі взялась — на худобу ще й нині звертає

²³⁵ Вбивчий свій зуб, ще й сьогодні він кров'ю упитися радий —

²³⁶ Шерстю наїжився весь, замість рук уже лапи у нього.

²³⁷ Все ж, хоча вовком зробивсь, та не всі свої втратив прикмети:

²³⁸ Та ж сивина де-не-де, той же темної дикості вираз,

²³⁹ Той же в зіниці вогонь, та ж в усьому подібність до звіра.