Урарту, а Руса І кинджалом заподіяв собі смерть. Проте щасливий переможець не набагато пережив свого супротивника — у 705 р. до н.е. загинув і він. Не виключено, що свою смерть Саргон II знайшов таки у битві з кіммерійцями. У 679—678 рр. до н. е. кіммерійці напали на Ассирію, але зазнали поразки. Стосунки кіммерійців з Ассирією були не тільки ворожими — кіммерійці перебували тут як наймане військо. Проте використати здобутки своїх перемог на Близькому Сході кіммерійцям довго не судилося — вторгнення скіфських загонів і наступне встановлення тут скіфського панування поклало край кіммерійській навалі, а частина кіммерійців увійшла до складу скіфського об'єднання. В усякому разі, з другої половини VII ст. до н. е. у передньоазіатських документах згадується лише ім'я скіфів.
Одна з таємниць, на які так багата кіммерійська історія, полягає у тому, що дані писемних джерел про кіммерійські напади на Малу і Передню Азію не збігаються з археологічними матеріалами. Досі на цій території фахівцями не знайдені речі, що характерні для північнопричорноморської культури типу Чорногорівки-Новочеркаського скарбу бронз. Матеріали, що походять з цієї території і якось стосуються північних кочовиків, є типовими зразками ранньоскіфської культури. Зокрема, це стосується й виявлених на території сучасної Турції відомих комплексів з Норшун-Тепе і Анатолії[10]. У Малій Азії знайдено й північнопричорноморські матеріали часів, що передували писемним свідченням кіммерійської навали. Так, під час розкопок легендарної Трої виявлено кераміку, типову для зрубної культури[11]. Проте саме період найбільшої активності кіммерійців у зазначеному регіоні є в археології тією лакуною, заповнити яку поки ще дуже важко.
На думку дослідників, основні маршрути кіммерійських вторгнень до Малої Азії і суміжних регіонів проходили через Балкани (О. І. Тереножкін) або вздовж східного узбережжя Чорного моря (Є. І. Крупнов, І. М. Дьяконов). Слід зазначити, що у цьому випадку археологічні матеріали виявилися більш інформативними. На користь західних шляхів свідчить досить помітне поширення на півдні Середньої Європи (передусім — в Угорщині, Румунії, навіть у Словаччині й Південній Австрії), а також на Балканах, зокрема у Сербії, речей чорногорівсько-новочеркаського типу чи виготовлених за їх зразками, головним чином зброї та кінської вузди. Ці знахідки є підґрунтям для висновку про тісні контакти тогочасного населення східноєвропейських степів із західними сусідами і, можливо, є наслідком кіммерійських походів через територію Балкан. У сучасній Болгарії біля сіл Єнджа та Білоградець виявлено два поховання, споруджені для кіммерійських ватажків.
Подібна ситуація спостерігається й на території Північного Кавказу. Тут не тільки виявлено численні поховальні пам'ятки чорногорівсько-новочеркаського типу, а й простежується глибокий вплив степовиків на культуру аборигенного населення. Знайдено тут і речі, характерні для культури західних сусідів кіммерійців — фракійців, що також можна пояснювати пересуванням кіммерійських племен на широкому просторі європейського півдня.
Рис. 1. Маршрути походів кіммерійців та скіфів через Кавказ (за Є. І. Крупновим): 1 — скіфи; 2 — кіммерійці.
До речі, кіммерійські племена залишили по собі згадку не тільки у писемних джерелах та археологічних пам'ятках — кіммерійська навала на багаті країни Передньої і Малої Азії була, очевидно, настільки спустошливою, а вигляд північних кочовиків настільки незвичним для їхніх сучасників, що образ кіммерійських воїнів вони втілили й у творах образотворчого мистецтва. Можливо, саме кіммерійці часу перших нападів на Передню Азію зображені на одному з рельєфів, що прикрашали палац ассирійського царя Ашшурнасирпала II в Німруді, а також на одній з етруських ваз, що нині зберігається у Ватикані. Згадка про кіммерійців збереглася й у народній пам'яті — не випадково етнонім «кіммерійці» набув нового змісту в давньогрузинській мові, де слово «gmiri» відповідало поняттю «богатир»[12]. Звідки ж походять ці легендарні богатирі?
Рис. 2. Кіммерійці. Грецькі зображення VI ст. до н. е.
Більш-менш ця проблема почала з'ясовуватися лише останнім часом. Так, на підставі археологічних досліджень було доведено генетичний зв'язок історичних кіммерійців з племенами зрубної культури. Щодо останніх та близьких їм за походженням і культурою племен андронівської культури, поширених на схід від Волги, найпереконливішою є думка про іраномовне походження[15]. Це цілком зрозуміло — чим би не закінчилася гостра дискусія стосовно прабатьківщини індоіранських народів, вже зараз лінгвісти переконалися у наявності глибокого місцевого коріння іраномовних племен на півдні Східної Європи. Цей висновок ґрунтується, зокрема, на деяких мовних запозиченнях, що могли виникнути не пізніше другої половини II тис. до н. е.[16].
Висновок про генетичний зв'язок історичних кіммерійців та носіїв зрубної культури не тільки з'ясовує питання щодо мови першого народу Східної Європи, назва якого збереглася до наших часів, а й дає можливість зазирнути у його далеке минуле. Зараз доведено, що предками носіїв зрубної культури були носії полтавкінської культури, поширеної на території Нижнього Поволжя у першій половині II тис. до н. е. Саме цю територію й можна вважати прабатьківщиною кіммерійців[17].
Проте у процесі складання кіммерійського етносу брали участь не тільки племена зрубної культури, а й групи прийшлого населення, що просунулись до Південно-Східної Європи з території сучасного
Рис. 1. Маршрути походів кіммерійців та скіфів через Кавказ (за Є. І. Крупновим): 1 — скіфи; 2 — кіммерійці.
До речі, кіммерійські племена залишили по собі згадку не тільки у писемних джерелах та археологічних пам'ятках — кіммерійська навала на багаті країни Передньої і Малої Азії була, очевидно, настільки спустошливою, а вигляд північних кочовиків настільки незвичним для їхніх сучасників, що образ кіммерійських воїнів вони втілили й у творах образотворчого мистецтва. Можливо, саме кіммерійці часу перших нападів на Передню Азію зображені на одному з рельєфів, що прикрашали палац ассирійського царя Ашшурнасирпала II в Німруді, а також на одній з етруських ваз, що нині зберігається у Ватикані. Згадка про кіммерійців збереглася й у народній пам'яті — не випадково етнонім «кіммерійці» набув нового змісту в давньогрузинській мові, де слово «gmiri» відповідало поняттю «богатир»[12]. Звідки ж походять ці легендарні богатирі?
Про походження кіммерійського етносу
Вивчення кіммерійців як історичного народу тільки починається. Багата на «білі плями» й їхня етнічна історія. Досі остаточно не вирішене питання про мовну приналежність цього народу. Тривалий час вважалося, що кіммерійці розмовляли фракійською мовою — однією з нині мертвих індоєвропейських мов, що в давнину була поширена у східній частині Балканського півострова й прилеглих до нього територіях[13]. Матеріалів для дослідження цього питання було обмаль — про кіммерійську мову можна було говорити лише на основі трьох слів, які збереглися у писемних джерелах. Це імена кіммерійських вождів Теушпи, Тугдамме (Лігдаміса) та Шандакшатри, щодо походження яких лінгвісти не дійшли згоди — лише останнє ім'я нібито має іранське походження[14].
Рис. 2. Кіммерійці. Грецькі зображення VI ст. до н. е.
Більш-менш ця проблема почала з'ясовуватися лише останнім часом. Так, на підставі археологічних досліджень було доведено генетичний зв'язок історичних кіммерійців з племенами зрубної культури. Щодо останніх та близьких їм за походженням і культурою племен андронівської культури, поширених на схід від Волги, найпереконливішою є думка про іраномовне походження[15]. Це цілком зрозуміло — чим би не закінчилася гостра дискусія стосовно прабатьківщини індоіранських народів, вже зараз лінгвісти переконалися у наявності глибокого місцевого коріння іраномовних племен на півдні Східної Європи. Цей висновок ґрунтується, зокрема, на деяких мовних запозиченнях, що могли виникнути не пізніше другої половини II тис. до н. е.[16].
Висновок про генетичний зв'язок історичних кіммерійців та носіїв зрубної культури не тільки з'ясовує питання щодо мови першого народу Східної Європи, назва якого збереглася до наших часів, а й дає можливість зазирнути у його далеке минуле. Зараз доведено, що предками носіїв зрубної культури були носії полтавкінської культури, поширеної на території Нижнього Поволжя у першій половині II тис. до н. е. Саме цю територію й можна вважати прабатьківщиною кіммерійців[17].
Проте у процесі складання кіммерійського етносу брали участь не тільки племена зрубної культури, а й групи прийшлого населення, що просунулись до Південно-Східної Європи з території сучасного