Кейт Мосс Лабіринт

Присвячується моєму батькові, Ричарду Моссу,

людині честі — сучасному рицареві.

А також Ґреґу, як завше, за все,

що минуло, що є та ще не настало

Усі герої книги вигадані й будь-яка схожість із реальними людьми, живими чи померлими, є просто випадковим збігом.

Нотатки автора

З історії

У березні 1208 р. Папа Інокентій III своєю проповіддю закликав до хрестового походу проти християнської секти в Ланґедоці. Нині ця секта широко відома під назвою «катари». Самі вони називали себе Boris Chrétiens, тобто «добрі християни».

Бернар Клерво іменує їх альбігойцями, а в інквізиційних реєстрах їх окреслено як «єретиків». Папа Інокентій мав на меті вигнати катарів з Півдня та повернути релігійну владу католицької церкви. Барони з Північної Франції, що приєдналися до хрестоносців, добачали в цьому поході гарну можливість заволодіти землями, багатством і торгівельними привілеями, підкоривши собі надто незалежне південне шляхетство. Хоча раніше хрестові походи неабияк важили в житті середньовічного християнства, ще від кінця XI ст. (так, протягом Четвертого хрестового походу, підчас облоги Зари 1204 р., хрестоносці залежали від своїх спільників-християн), тепер уперше на європейських теренах Священну війну було оголошено власне християнам.

Переслідування катарів безпосередньо призвело до заснування 1233 року інквізиції під заступництвом ордену чорних монахів-домініканців. Хай би якими були релігійні мотиви католицької церкви та декотрих тимчасових очільників хрестоносців, як-от Симон де Монфор, а христовий похід проти альбігойців зрештою став загарбницькою війною, що явила собою поворотний пункт ув історії нинішньої Франції. Цей похід поклав край незалежності південних територій і зруйнував чимало їхніх традицій, ідеалів та способів життя.

Слово «хрестоносці», як і «катари», не вживалося в середньовічних паперах. Армію називали тоді «вояцтвом», або ж ľOst, мовою мешканців Лангедоку. Утім, оскільки обидва ці терміни нині є у широкому вжитку, я інколи використовую їх навперемінно для легшого сприйняття.

Мовна довідка

У середньовіччі окситанські діалекти, або Langue d’Oc (звідки й походить назва регіону Лангедок), були мовою Південної Франції — від Провансу до Аквітанії. Цією мовою послуговувався християнський Єрусалим, жителі земель, захоплених хрестоносцями від 1098 року, а також у деяких краях на півночі Іспанії й Італії. Вона є близькою до провансальської та каталонської мов.

У XIII ст. мовою лангдойль (langue ďoil), що є попередницею сучасної французької, розмовляли на північних теренах нинішньої Франції.

Упродовж цілої низки вторгнень на південні землі — вторгнень, що розпочалися 1209 р., барони з Північної Франції нав’язували свою мову підкореним територіям. Із середини XII ст. розпочалося відродження окситанської мови, здійснюване такими письменниками, поетами й істориками, як-от: Рене Неллі, Жан Дювернуа, Деодат Роше, Мішель Рокюбер, Анна Бренон, Кдод Марті та ін. Що ж до часу написання цієї книжки, то в самісінькому серці середньовічної цитаделі Каркассон, у Ля-Сіте, існує двомовна окситансько-французька школа, а на дороговказах поруч із французькими назвами міст і провінцій можна бачити назви окситанською мовою.

Розмежовуючи в «Лабіринті» мешканців Лангедоку та їхніх завойовників, я відповідно наділяю перших окситанською мовою, а других — французькою. Як наслідок, деякі власні назви подано обома мовами, наприклад, це стосується міст Каркассон (Каркассона), Тулуза (Толоза), Без’є (Без’єр). Поетичні уривки і приказки взято з «Лангедокських прислів’їв і примовок» абата П’єра Трінквієра та «33 популярних пісень Лангедоку».

Між середньовічною окситанською мовою та її сучасним варіантом неминучими є відмінності. Щоб уникнути незбіжностей, я послуговувалася окситансько-французьким словником Андре Лагарда.

Лабіринт

...і пізнаєте правду — а правда вас вільними зробить.

Євангеліє від св. Іоанна, 8:32

Ľhistoire est un roman qui a été,

le roman est une histoire qui aurait pu être

Історія — це роман, що живе;

роман — це історія, що могла б бути.

Е. та Ж. Ґонкури

Tén përdu, jhamâi së rëcôbro

Втраченого часу не повернеш.

Середньовічне ланґедокське прислів’я

Пролог

І

Пік Суларак

Сабартський хребет

Південний захід Франції

Понеділок,

4 липня 2005 року

Єдина цівочка крові точилася із внутрішнього боку її блідої руки, неначе червоний шов на рукаві білої сорочки.

Спочатку Еліс подумала, що то просто муха, і не надала цьому значення. Комахи становлять професійну небезпеку на розкопках, і незрозуміло, з якої причини мух більше високо в горах, де вона працює, аніж на головній ділянці розкопок, розташованій нижче. Згодом краплина крові впала на її оголену ногу, бризнувши наче феєрверк у небі в ніч на честь Ґая Фокса.

Цього разу вона таки зважила на кров, помітивши, що поріз на згині ліктя знову відкрився. То була глибока рана, котра ніяк не хотіла гоїтися. Еліс тільки зітхнула і притиснула пластир та бинт щільніше до шкіри. А потім злизнула червону цяточку зі свого зап’ястка, оскільки поруч не було жодної живої душі, яка б це бачила.

Кілька пасом волосся кольору брунатного цукру вибилися з-під кепки. Вона заклала їх за вуха, витерши чоло хустинкою, зав’язала свій «кінський хвіст» у тугий вузол на потилиці.

Зосередженість порушено, Еліс звелася на свої стрункі, злегка засмаглі ноги. Одягнена в шорти з відрізаних джинсових штанів, вузьку білу безрукавку та капелюх, вона скидалася на пересічного підлітка. Раніше їй це не подобалось. Але тепер, ставши дорослішою, Еліс уважала, що краще виглядати молодшою