увійшов до хати. А ся бабуся була не хто, як нянька старшої сестри, злюща-презлюща баба; вона ж то найдужче й сердилась на меншу сестру за те, що завадила старшій бути царицею. Нагодувала стара Яга чоловіка, почастувала й поклала спати, а сама, витягши з сумки листа та коробочку, мерщій до сестер. Вийняли сестри з коробочки перстень, а натомісць його поклали дванадцять мишенят, та й написали до царя листа, буцім од меншої сестри, що вона посилає царю мишенят, що дітки його, кошенята, наловили йому на гостинці. Поки чоловік спав, стара нянька повернулась додому і знов сховала листа і коробочку в сумку. Прокинувся уранці чоловік, огледів сумку, — бачить, що усе так, як і було, подякував Ягу за хліб-сіль та й поїхав до царя.

Дуже розлютувався цар, як прочитав того листа та глянув на мишенят; зараз-таки звелів тому чоловікові, що привіз гостинця, одчесать голову, а царицю витурити зі свого царства, щоб і духу її не було. Як дійшла ся вістка до меншої сестри, от вона й стала думать та гадать, що їй на світі робить з дванадцятьма синами? Зоставила собі одного старшенького, а одинадцятеро понесла до моря, та, сівши з дітками на скелю, гірко плаче перлинними сльозами і так молиться до моря:

— Море широке, море глибоке! Прийми до себе моїх діточок, безталанних сиріточок, і будь їм рідним батьком та рідною матір’ю.

Три дні плакала цариця; на четвертий прокинулось море і почуло матір. Стрепенулось хвилями, підняло догори білу гриву і послало кита-рибу забрать діточок. Виринула перед царицею кит-риба, викинула на берег материні перлинні сльози, а діточок ухопила і понесла у кришталевий будинок, аж на саме дно.

Зібрала менша сестра свої сльози, та, узявши старшенького сина, пішла з царства світ за очі. Іде та й іде, притомилась сердешна, вже і запас, що з собою узяла, з’їла; од журби і без харчів не стало й прокорму: нічим годувать сина. От вона сіла на могилі, плаче і так до степу промовляє:

— Степу мій широкий, степу мій просторий! Прийми до себе останнього мого сина, і будь йому рідним батьком та рідною матір’ю!

Закрутився перед царицею ігрець^[2], піднявся до неба стовп пилу, вхопив царевича і помчав у зелений гай, де пасеться печений бугай, де й кабан гуляє, що зубом оре, вухом засіває, а хвостом загрібає. Зосталась цариця серед степу одним одна. Однак не покида її Господь: підійде до неї дика коза, от вона надоїть молочка та й нап’ється; поналітають до неї дрохви, хохітва і нанесуть яєчок.

Не так швидко в світі діється, як швидко казка кажеться. Довго блукала менша сестра по степах. Раз чує — щось позад неї тупотить. Озирнулась, аж бачить — іде на доброму коні богатир і веде за собою печеного бугая і кабана, що зубом оре, вухом сіє, а хвостом загрібає. Цариця злякалась та хотіла була сховаться в травицю, а богатир їй і каже:

— Не ховайся, моя матінко рідная, од свого сина, що степ випестував тобі на радість та на підмогу!

Та се кажучи, розкрив жупан, а золоті груди неначе сонце заблищали.

— Сину мій милий, сину мій любий! — скрикнула мати. — Який же ти хороший-прехороший, і хто ж тебе наділив конем, бронею і сими дивами, що ведеш?!

— Сими дивами, — одказує царевич, — наділив мене наречений мій батько — Степ. З ними ні в кого не будемо хліба просить, а ще й увесь світ нагодуєм

Теперечки, — каже, — моя матінко, буде кому тебе догледіть і заспокоїть.

Се кажучи, посадив її на коня і помчав. Надвечір, уже як зовсім посутеніло, доїхали вони до широкої річки і заночували. На другий день прокинулись, дивляться — по той бік річки високі-превисокі гори і скелі, вкриті лісом. Перевіз царевич на той бік матір, обрав місце та й збудував великий та гарний будинок і вкрив його голубиними крилами. Тимчасом, поки він будувавсь, кабан наорав зубом, насіяв вухом і заскородив хвостом. Як Бог уродив пшеницю, царевич випустив у царину печеного бугая: де він пройде, там пшениця сама у копи складається й молотиться, і віється, і в комори засипається.

Живе менша сестра з царевичем у превеликому багатстві; з далеких країв їдуть до них купці купувати пшеницю; а прийдуть бідні, то й даром їх наділяють.

Раз їдуть побіля двору купці з крамом, дивляться, — аж гарний будинок стоїть на горі, вкритий голубиними крилами, а в садочку пасуться печений бугай та кабан, що зубом оре, вухом сіє, а хвостом загрібає. Дуже вони дивувались, дивлячись на ті дива, а далі зайшли поклониться й хазяїнам. Цариця й царевич ласкаво їх прийняли і стали їх розпитувать, куди вони їдуть. От вони їм і кажуть:

— Веземо ми крам великому царю, що оженився був на меншій сестрі та й прогнав її з свого царства за те, що вона замість дванадцяти синів привела йому дванадцять кошенят; а теперечки, — кажуть, — той цар оженився на старшій сестрі, так вона йому одним окрайчиком усе військо годує.

Почув се царевич і став у матері проситься, щоб вона пустила його з купцями побачиться з батьком.

— Їдь, — каже йому мати, — та нікому не кажи, що ти царевич, а то як старша моя сестра довідається, то вона тебе з світа зживе.

Перерядився царевич у просту одежину, сів на свого коня та й поїхав з купцями до батька. Приїхали купці до царя та й стали йому розказувать, які їм довелось дива побачить, про печеного бугая і про кабана, і в якому гарному будинку живе мати з сином. Як почула про се старша сестра, зараз здогадалась, що се, мабуть, її менша сестра з царевичем живуть у тім будинку, та й стала намовлять царя, щоб він зібрав своє військо та одняв печеного бугая й кабана. Цар не хотів був її слухати, а вона як присікалась до його: «Іди та й іди», — а вона крутила царем, як сама хотіла, — так цар і звелів зо всього свого царства зібрать військо, а купців зоставив у себе, щоб було кому провести. Як почув царевич, що батько збирається на них війною, поїхав до Степу, свого нареченого батька, та й гукнув до його молодецьким покриком:

— Степу мій широкий, Степу мій просторий! Оборони мене і мою матінку од лютого ворога, її старшої сестри, і не допусти нам загинуть у сирітстві!..

— Не бійтеся, — загув Степ, — не дійде до вас те військо та й назад не вернеться: побіліє зелена трава не снігом, а кістками!

Як зібралось військо, сам цар його повів і царицю, старшу сестру, з собою узяв. Поки йшли своїм царством, у всьому був достаток, а як увійшли у степ, так зробилась превелика посуха, порепалась земля, нема ні паші, ні водопою: вітер гуде, з ніг валить чоловіка, піском очі засипає, на людей напали голод, хвороба,— і все військо цареве загинуло і вкрило поле білими кістками; тільки й вернувся цар із царицею, старшою сестрою, та з ними кілька прислужників. Розсердився цар та й став лаять старшу сестру.

— Се, —