щурів? Чому він будь-що хоче подушити їх, та ще й у воді? Щурів топлять у крові.
Звірятко вже не лизало помічника. На світло-сірому тлі землі виднілися його вузький писок, гострі вуха й жовтаві очі з холодними вогниками. Звірятко крутилося, вмощуючись зручніше, і нарешті вгамувалося, уткнувши ніс у його стегно.
– Мені холодно, – прошепотів помічник.
Він безгучно заридав. Його сльози скрапували на солому, з якої здіймалася легка пара, розмиваючи обриси всіх предметів.
– Розбуди мене завтра рано, – попрохав помічник. – Треба віднести йому ті три марки. Хоча б він не дав мені знову підробленого квитка на потяг.
Тут почувся далекий гамір, потім – пронизливий писк і дрібне тупотіння лапок.
– О-о-о!.. – простогнав помічник. – Почалося! Знову він за щурів узявся! Як я хотів би, щоб він сам став щуром. Я власними руками тримав би шланга. Сподіваюся, завтра ввечері він сплатить мені п’ятдесят франків. Як хочеться їсти!.. Оце з’їв би навіть живого щура...
Тримаючись за живіт, помічник усе плакав і плакав... Та згодом його схлипування порідшали, як у вимкнутого двигуна, скарлючене тіло трохи розпросталося. Він заснув, вистромивши ноги з буди й поклавши голову на смердючу підстилку. В його порожньому животі бурчало так, наче там перекочувалася рінь.
Плазуючи по кімнаті, хазяїн почув знайомі співучі заклики продавщиці перцю, яка йшла дорогою. Він підвівся, допевнився, що може й ходити, кинувся до передпокою і зумисне брутально розчахнув двері. Ставши на терасі, він задивився на молоду дівчину, яка підходила все ближче. На ній була звичайна форма: коротенька плісирована спідничка, що ледь прикривала стегна, шкарпетки в червону й синю смужку та кофтинка болеро з глибоким викотом. Була на ній і бавовняна шапочка в червону й білу смужку, – така форма усталилася з легкої руки торговок перцем з острова Святого Маврикія. Хазяїн поманив дівчину, і та пішла доріжкою до його дому. Тим часом він зійшов сходами їй назустріч. – День добрий, – сказав хазяїн. – Я хотів би перцю. – Скільки зернят? – облудно посміхнулася дівчина. Вона його терпіти не могла. Її чорні коси й матова шкіра подіяли на хазяїна, як склянка холодної води, зненацька вилита в матню (а це, повірте, дуже гостре відчуття!). – Підніміться сходами, і я скажу вам скільки. – А ви стоятимете внизу і заглядатимете мені під спідницю. Ото й уся торгівля, чи не так? – Атож, – пустивши слину, визнав хазяїн і простяг до неї руки. – Спочатку заплатіть за перець, – відказала дівчина. – Скільки? – запитав хазяїн. – По сто франків за зернятко. Одне можете покуштувати. – А підніметеся сходами? – промурмотів хазяїн. – Я дам вам занзибарських марок. – Вчора брат приніс додому аж три таких, – солодкаво посміхнулася продавщиця. – Покуштуйте ось перчинку. Вона простягла хазяїнові зерня, і той зовсім не помітив, що то отруйне зерня гвоздики. І гадки про те не маючи, він вкинув його до рота й проковтнув. А продавщиця перцю пішла геть. – Куди? – отетерів хазяїн. – А сходи? – Ах, ах, ах! – в’їдливо відказала дівчина. Тим часом на хазяїна подіяла сильна отрута, і він забігав довкруги будинку. Продавщиця перцю дивилася на нього, спершись на хвіртку. Коли хазяїн утретє оббігав будинок, вона піднесла руку, аби привернути його увагу, і зачекала, коли він знову гляне в її бік. На четвертому колі саме так і сталося, хоча хазяїн бігав щораз швидше. Тоді вона задерла плісировану спідницю й навіть здалеку побачила, як його обличчя стало спершу темно-синім, потім чорним, а далі налилося кров’ю. Не в змозі відірвати очі від того, що показувала йому дівчина, хазяїн перечепився через поливний шланг, яким послуговувався, щоб топити пацюків, і бебехнув обличчям на каменюку, що вгрузла йому саме проміж вилиць – в носа й щелепи. Його ноги все ще смикалися, шкрябаючи землю й риючи два рівчаки; черевики протиралися дедалі більше, і в рівчаках з’явилися сліди грубих пальців, що силкувались утримати на ногах шкарпетки. Продавщиця хряснула хвірткою і пішла далі, глузливо майнувши китицею шапочки.
Помічник марно намагався відчинити вагонні двері. У потязі нічим було дихати, стояла задуха, і, виходячи з вагонів, пасажири ловили нежить. Воно й не дивно: машиністів брат мав з цього зиск – торгував носовичками. Помічник цілий день тяжко працював, і, хоч здобув геть мізерний вилов, серце йому розпирала радість: він надумав сьогодні вбити хазяїна. Нарешті йому пощастило розсунути стулки дверей, торсаючи їх угору-вниз, – він здогадався, що начальник у форменому кашкеті, щоб зробити йому капость, поставив їх боком. Радий, що зумів не вклепатись у халепу, помічник легко вискочив на перон і пошпортався в кишені. Він зразу намацав шматок гофрованого картону, що його мав показати контролерові, і, не барячись, попростував до виходу, де знову стояв чоловічок, у якому він упізнав учорашнього залізничника. – Мій квиток підроблений... – промовив помічник. – Он як! – сказав той. – Покажіть... Помічник простяг квитка, службовець узяв і почав так пильно його розглядати, аж кашкет зсунувся й наліз на вуха. – Ловко підроблено, – зауважив контролер. – Авжеж, за винятком того, що він з картону, а не з дерева. – Хіба? – здивовано мугикнув чоловічок. – Зроду не повірив би, що він не з дерева... звісно, якби не знав, що він з картону. – І, уявіть собі, хазяїн дав мені його за справжній, – мовив помічник. – Справжній коштує всього дванадцять франків, – відказав контролер. – За ці він платись набагато більше. – Скільки ж? – поцікавився помічник. – Я вам дам за нього тридцять франків, – сказав службовець і шаснув рукою до кишені. Він зробив це таким звичним жестом, що в помічника виникла підозра, чи не має той порочних звичок. Та чоловічок лише витяг три десятифранкові купюри якогось дивного брунатного відтінку. – Тримайте, – сказав він. – Вони, звісно, фальшиві? – запитав помічник. – Хіба я можу дати справжні за підроблений квиток? Подумайте самі, – відказав залізничник. – Ні, але квитка я залишу собі, – уперто сказав помічник. Він замахнувся й сухорлявим кулаком зчесав усю шкіру з правої вилиці службовця. А той виструнчився, взяв під козирок і, падаючи, вдарився ліктем об цементний перон, вимощений шестикутниками, що засвітились у тому місці фосфоричним світлом. Помічник переступив через його тіло й пішов далі. Сповнений гарячої, ясної радості життя, він швидко брався стежкою вгору. Дорогою він одстебнув сачка й, чіпляючись ним за залізні стовпчики, на яких трималася металева
5
Плазуючи по кімнаті, хазяїн почув знайомі співучі заклики продавщиці перцю, яка йшла дорогою. Він підвівся, допевнився, що може й ходити, кинувся до передпокою і зумисне брутально розчахнув двері. Ставши на терасі, він задивився на молоду дівчину, яка підходила все ближче. На ній була звичайна форма: коротенька плісирована спідничка, що ледь прикривала стегна, шкарпетки в червону й синю смужку та кофтинка болеро з глибоким викотом. Була на ній і бавовняна шапочка в червону й білу смужку, – така форма усталилася з легкої руки торговок перцем з острова Святого Маврикія. Хазяїн поманив дівчину, і та пішла доріжкою до його дому. Тим часом він зійшов сходами їй назустріч. – День добрий, – сказав хазяїн. – Я хотів би перцю. – Скільки зернят? – облудно посміхнулася дівчина. Вона його терпіти не могла. Її чорні коси й матова шкіра подіяли на хазяїна, як склянка холодної води, зненацька вилита в матню (а це, повірте, дуже гостре відчуття!). – Підніміться сходами, і я скажу вам скільки. – А ви стоятимете внизу і заглядатимете мені під спідницю. Ото й уся торгівля, чи не так? – Атож, – пустивши слину, визнав хазяїн і простяг до неї руки. – Спочатку заплатіть за перець, – відказала дівчина. – Скільки? – запитав хазяїн. – По сто франків за зернятко. Одне можете покуштувати. – А підніметеся сходами? – промурмотів хазяїн. – Я дам вам занзибарських марок. – Вчора брат приніс додому аж три таких, – солодкаво посміхнулася продавщиця. – Покуштуйте ось перчинку. Вона простягла хазяїнові зерня, і той зовсім не помітив, що то отруйне зерня гвоздики. І гадки про те не маючи, він вкинув його до рота й проковтнув. А продавщиця перцю пішла геть. – Куди? – отетерів хазяїн. – А сходи? – Ах, ах, ах! – в’їдливо відказала дівчина. Тим часом на хазяїна подіяла сильна отрута, і він забігав довкруги будинку. Продавщиця перцю дивилася на нього, спершись на хвіртку. Коли хазяїн утретє оббігав будинок, вона піднесла руку, аби привернути його увагу, і зачекала, коли він знову гляне в її бік. На четвертому колі саме так і сталося, хоча хазяїн бігав щораз швидше. Тоді вона задерла плісировану спідницю й навіть здалеку побачила, як його обличчя стало спершу темно-синім, потім чорним, а далі налилося кров’ю. Не в змозі відірвати очі від того, що показувала йому дівчина, хазяїн перечепився через поливний шланг, яким послуговувався, щоб топити пацюків, і бебехнув обличчям на каменюку, що вгрузла йому саме проміж вилиць – в носа й щелепи. Його ноги все ще смикалися, шкрябаючи землю й риючи два рівчаки; черевики протиралися дедалі більше, і в рівчаках з’явилися сліди грубих пальців, що силкувались утримати на ногах шкарпетки. Продавщиця хряснула хвірткою і пішла далі, глузливо майнувши китицею шапочки.
6
Помічник марно намагався відчинити вагонні двері. У потязі нічим було дихати, стояла задуха, і, виходячи з вагонів, пасажири ловили нежить. Воно й не дивно: машиністів брат мав з цього зиск – торгував носовичками. Помічник цілий день тяжко працював, і, хоч здобув геть мізерний вилов, серце йому розпирала радість: він надумав сьогодні вбити хазяїна. Нарешті йому пощастило розсунути стулки дверей, торсаючи їх угору-вниз, – він здогадався, що начальник у форменому кашкеті, щоб зробити йому капость, поставив їх боком. Радий, що зумів не вклепатись у халепу, помічник легко вискочив на перон і пошпортався в кишені. Він зразу намацав шматок гофрованого картону, що його мав показати контролерові, і, не барячись, попростував до виходу, де знову стояв чоловічок, у якому він упізнав учорашнього залізничника. – Мій квиток підроблений... – промовив помічник. – Он як! – сказав той. – Покажіть... Помічник простяг квитка, службовець узяв і почав так пильно його розглядати, аж кашкет зсунувся й наліз на вуха. – Ловко підроблено, – зауважив контролер. – Авжеж, за винятком того, що він з картону, а не з дерева. – Хіба? – здивовано мугикнув чоловічок. – Зроду не повірив би, що він не з дерева... звісно, якби не знав, що він з картону. – І, уявіть собі, хазяїн дав мені його за справжній, – мовив помічник. – Справжній коштує всього дванадцять франків, – відказав контролер. – За ці він платись набагато більше. – Скільки ж? – поцікавився помічник. – Я вам дам за нього тридцять франків, – сказав службовець і шаснув рукою до кишені. Він зробив це таким звичним жестом, що в помічника виникла підозра, чи не має той порочних звичок. Та чоловічок лише витяг три десятифранкові купюри якогось дивного брунатного відтінку. – Тримайте, – сказав він. – Вони, звісно, фальшиві? – запитав помічник. – Хіба я можу дати справжні за підроблений квиток? Подумайте самі, – відказав залізничник. – Ні, але квитка я залишу собі, – уперто сказав помічник. Він замахнувся й сухорлявим кулаком зчесав усю шкіру з правої вилиці службовця. А той виструнчився, взяв під козирок і, падаючи, вдарився ліктем об цементний перон, вимощений шестикутниками, що засвітились у тому місці фосфоричним світлом. Помічник переступив через його тіло й пішов далі. Сповнений гарячої, ясної радості життя, він швидко брався стежкою вгору. Дорогою він одстебнув сачка й, чіпляючись ним за залізні стовпчики, на яких трималася металева