Оксана Думанська
Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1
Частина 1
1.
кби ви були такого високого зросту, що змогли б зазирнути в партерне помешкання удови по адвокатові Маґди Альбертшулле, то побачили б, що цього вечора вона мала шанованого гостя. Чоловік років тридцяти п'яти в ґранатовому анцугу
[1]сидів за столом і ліниво відщипував від грона подовгасті виноградини, щоб потім прокусити їх своїми бездоганними зубами і відчути аж на піднебінні збризк солодкуватої вологи. Сама Маґда ще не вийшла з алькова, де намагалася запхнути вже злегка поморхлі груди в станика
[2] меншого розміру, щоб вони стриміли, як у молодої кізки. Защіпка на спині ніяк не сходилася, а кликати покоївку не хотілося, бо та дурна дівка потім рознесе аж до Краківської брами, як її господиня збавляли собі років перед кавалером.
Чоловік нудьгував наодинці з виноградом, час до часу зводячи очі до люстерка в золотій оправі, недбало полишеного Маґдою біля таці з фруктами. Потім узяв його до рук.
«Нічого не бракує», — промуркав собі під ніс.
Йому й справді нічого не бракувало: сталевого полиску очі так подобалися панянкам, коли він у танці (ніби випадково!) лівою рукою легко перебігав хребцями, наче клавішами. Панянки відхиляли голову назад — і тут уже він був певен, які зачаєні пристрасті обіцяв їм сталевий погляд!
Густе волосся не потребувало фризієрської
[3] фантазії: хвилясте від природи, воно уляглося на голові рівними пасмами, поділене межею зліва. Коли вчорашні гімназистки вдавали із себе нєвіньонток, уникаючи першого поцілунку, чоловік струшував волоссям, як кінь гривою, — і вони піддавалися.
Ніс горбкуватий: натяк на шляхетську кров...
Нарешті Маґда, задираючи підборіддя вище належного, аби приховувати зрадливо обвислу шкіру і показувати кілька разків коштовного намиста, увійшла в покій. Чоловік неспішно піднявся, поцілував їй руку, потаємно пошкрябавши долоню, хоч за ними ніхто не підглядав.
— Ах, Стаcю...
В тих словах чоловік вчув непрямий доказ того, що удова по адвокату ладна впасти в його обійми без довгих перемовин, та не поспішав. Він мав притримати її пожадання, бо ж не на одну ніч прийшов до неї.
Маґда сіла на канапу, Стасьо примостився поруч. Він тримав її за руки, як недосвідчений школяр, в голові якого ще не визрів план дій щодо своєї подружки. Жінка зітхала, а поміж зітханнями ронила слова:
— Ваші чесноти... дозволили мені... вчинити так... Може, це необачно...
«Та що там необачного, дурна корово! Скількох уже закликала до себе, а ніхто не повівся! Дякуй Богу, що буде до кого грітися в ліжку!» — думав Стасьо, обмацуючи пухкі пальці в перснях, і вигукнув:
— Пані, ви під охороною моєї чести!
Маґда сприйняла ці слова по-своєму: вона вхопила Стася за плечі і повалила б на канапу, так за дверима почулися кроки цілого гурту людей. Хтось крутнув деренчливого дзвінка.
Маґда показала Стасьові на двері до другого покою...
— Перепрошуємо, пані адвокатова, але наш аґент примітив, як у браму зайшов Ґеньо Муркоцький, шахрай і грабіжник.
— Не маю звички приятелювати з грабіжниками, пане...
— Маґдебурко, слідчий головної управи.
Маґда розреготалася, як перекупка з Підзамчого.
— Я Маґда, а ви — Маґдебурко?
За спиною слідчого засміялися троє в цивільному, що не переступили й порога помешкання.
— Ще раз перепрошую, пані, та, може, ви десь бачили цього чоловіка?
Маґдебурко тримав у руках портрет величиною з півдолоні. Змарнілий юнак в простій одежі дивився глибоким смутним поглядом. Непричесана голова була схожа на розтріпану куделю.
Маґда для годиться скосила своїм близькозорим оком.
— Та то якийсь драб
[4]! Я пристойна удова, а не дешева профура!
— То, може, на цій світлині ви упізнаєте його?
Кашкет, мундир, чисте личко з осяйним поглядом...
— Та то дитина! — аж розгнівалася Маґда.
— Діти, пані адвокатова, мають звичку виростати, — з докором в голосі промовив Маґдебурко.
... Уранці у помешканні не було вчорашнього гостя, нового капелюшка з Парижа, темно-вишневої сукні, мештів на низьких обцасах, коштовного намиста. Чоловічий гранатовий костюм висів у шафі поміж суконь. Маґда в шаленстві вивертала кишені. Випав папірець...
«Солодка моя Маґдуню! Я чесно хотів тебе пошлюбити, та мушу спочатку виконати певні обов'язки. То є річ державної ваги. Незабаром повернуся! Стасьо».
На вулиці Супінського ще довго обмовляли нещасну удову, яка, певно, зіскочила з розуму, бо вибігла глупої ночі з брами і свистом закликала візника, щоб відвіз на двірець
[5]. А вранці вийшла з помешкання, ніби все це її не обходило!
Нишпорка Маґдебурко три ночі не спав — усе розмірковував, чому чоловічі наглянсовані мешти стояли при дверях до помешкання старої панни Валєрці, яка розсипалася на порох від своїх літ на горішньому поверсі? Їй би не кавалера принаджувати, а кирпату приятельку з косою...
2.
еньо Муркоцький, син коліяжа на ім'я Алоїз і колишньої покоївки барона Альцгеймера Матильди Хтошохоцької (насправді вона називалася Йосафатою), заволав на все місто теплої травневої ночі тисяча вісімсот невідомо нам якого року. Баба-пупорізка визначила пильним оком, що жити немовляті недовго, але промовчала. Породілля була перестарку ватою, молоко ніяк не хотіло прибувати, і дитя верещало з голоду, бо інакше ніяк не могло ще висловити свого нагального невдоволення. Алоїз погнав у передмістя і знайшов молодицю, з якої молоко цвіркало навіть від необачного дотику. Шалений татусько наобіцяв тій жінці грошей, дав кілька корон завдатку і домовився, що його Матильда з дитиною на місяць замешкає у світлиці, а господиня нехай перебереться зі своїми дітьми у стаєнку. Якщо, звісно, на те погодиться її чоловік...
— Та яке! — хитнула головою молодиця.— Чоловік у криміналі, бо мало не порішив якогось коліяжа, що хотів у нього видурити гроші!
Алоїзу ніби жару сипонули за комір. Восени він зі своїм товаришем — кондуктором