Litvek - онлайн библиотека >> Оксана Думанська >> Исторический детектив >> Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2 >> страница 38
питання за вечерею в ресторації «Коржі з маком», — наказовим тоном промовила Емілі, приховуючи за ним розгубленість жінки, яка завжди все вирішує сама, без сторонньої помочі.

Треба сказати, що ресторацію з такою дивовижною назвою заснували українці — співуче подружжя Небораків, що у доброму гуморі могло й заспівати своїм гостям «Тринди-ринди — коржі з маком». Звісно, земляки тішилися пісні з давньої української комедії, а канадці ріжного походження просто веселилися, коли небораківська дітвора грала на сопілках і танцювала навприсядки.

Вичепурена й випарфумлена Емілі вирячила очі на господиню, що прислуговувала їм у помережаній блюз ці і довгій картатій спідниці. На високих грудях подзвонювали межи нитками коралів червінні монети.

— Я б вам порадила вишнячку свіженького, вареничків з малинкою і порічками, качечку з яблучками...

— Що таке «вишнячок»? — поцікавилася летунка невідомою назвою.

— Таке майже, як ваше «черрі»... А звідки у вас малина і порічки? Вони вже давно відійшли! — сказав Максиміліян тоном знавця-садівника.

— Пане, та ми вже кілька літ тримаємо ягоди в такій крижаній шафі — і вони ніби нині з куща! — приязно відповіла господиня, очікуючи на замовлення.

— А що таке «вареники»? — продовжувала пізнання українських страв Емілі.

— Маленьки пиріжечки, лиш не печені, а варені у воді. Ось я вам принесу, щоб ви скуштували — за це не платити.

— Ні-ні, — відмовилася леді-летунка, — ніякого тіста, ні печеного, ні вареного: мені не можна набирати ваги перед летом!

Але коли хильнула вишняку... Максиміліян примітив, що тренований організм Емілі здатен перетравити стільки ж, скільки і його невибагливий тевтонський шлунок.

Господар ресторації також обходив гостей і при кожнім столикові повідав якусь смішну історію. Побачивши карафку з вишняком, він довірливо звернувся до Морґена та його приятельки:

— Ми колись там, удома, переливали вишняк у сулії, а кісточки висипали за хлівом. А поросята до них як допалися! Дивимося з жінкою — біда! Лежать наші підсвинки — і ратиці повідкидали. Жінка в плач: «Поросята поздихали! Які збитки!» Покликала сусіду, що знався на таких справах, а він принюхався та й каже: «Ви, певно, напоїли їх самогонкою і теперка в мене ума вивідуєте? Вони не здохли, а сплять з перепою!»

Максиміліян реготав разом із господарем, а Емілі з переляком в очах спитала:

— У вас свині ходять, де їм заманеться? Це ж негігієнічно!

— Пані, та свиня хоч і риється в бруді, а не їсть того, що може їй зашкодити, — пояснив з усмішкою господар. — Вона в їді — примхлива і вимоглива, як наші гості.

Вишняк подіяв на леді — і вона більше нічого не питала, а лиш усміхалася на всі жарти, не розуміючи їх.

Ґречний кавалер Морґен, відпровадивши її до готелю, по-військовому коротко попрощався, хоча серце гупало так, як би мало вискочити з грудної клітки і застрибати м'ячем перед знаменитою летункою.

— То я з вами в однім екіпажі? — спитався Максиміліян, не сумніваючись у відповіді.

— О, yes! — промовила Емілі.

Вона вже зрозуміла, що сей велетень — надійний у будь-яких небезпечних справах, а обіцяна винагорода сполучить їх міцніш за кайданки.

20.

 Хроніка пригод Ґеня Муркоцького.  Книга 2. Иллюстрация № 61ариля Ясінська поховала графа Беннічеллі в родинному гробівці і вже як Флорія Беннічеллі прийняла на себе... — не думайте, що великий спадок — борги! Вона спочатку не второпала, що все — від занехаяного палаццо до земель з оливковими гаями — зневажений бастард Джакомо Ліцатті разом із вправними нотарями кілька разів перезакладав під великі гроші, таким чином «віддячуючи» старому за зламане ним слово. Та...

Вродлива «донька» Беннічеллі, сумовита на лиці і в чорних шовках, викликала співчуття в адвокатів, які кинулися їй допомагати один поперед одного, щоб здобути собі славу серед громади та прихильність сієї красуні. Вони умовляли Джакомо укласти мир із нещасною і бідною кобітою, узяти її на утримання, адже його незаконні оборудки лишили її з порожнім заповітом. Джакомо стояв, як скеля, і його хижий профіль з дзьобатим носом дихав вогнем на будь-кого, хто наважувався замовити слово за Флорію-Марилю.

— Хай та русалка знову припнеться до колоди та й мандрує водами у пошуках дурноверхих багачів. І баста!

— Тоді ми тебе кинемо за ґрати! — погрожували праведні правники.

— А дзуськи! — відповідав незаконнорожденний. — Я маю доручення, писані рукою графа! А він же був при своєму умі навіть тоді, коли визнав цю мантійку за доньку!

Зрештою, Мариля сама почала шукати стежки до Ліцатті, бо ще не знала жодного чоловіка, якого б не розтривожила її мушка на щоці чи кучерики за вушком. Та Джакомо уникав «випадкових» зустрічей, на яких би довелося розрубувати гордіїв вузол. Просто він не знав, хто на нього полює...

Одного разу йому принесли запрошення на баль з вимогою явитися в одіжі венеціянського вельможі і під машкарою. Охочий до любовних пригод Джакомо був певен, що за цим криється прозорий натяк на щось осудно-таємниче, тому з нетерплячкою випозичав у дрібних театриках то капелюха, то вузенькі штанці, то мешти на високих обцасах і з мідними пряжками, то сорочку із мереживним коміром, то рукавички з оленячої шкіри. І коли все це одяг та зазирнув у люстро, то переконався — таки в ньому є вельможна кров Беннічеллі.

У призначений вечір і час він під'їхав до різьбленої брами палаццо Маріконе, де вже метушилися лакеї зі служницями, щоби допомогти сеньйорам чути себе персонами минулого століття, часів адмірала Нельсона і леді Гамільтон.

Навкруги шурхотіли сукні, що були схожі формою на велетенські дзвони, матово світилися оголені плечі молодих жінок (старші сеньйори такі балі іґнорують), сиві чоловіки поховали свої чуприни під капелюхи, а черева — під лискучі чорні плащі.

Джакомо ступав сходами догори і бачив, що до кожного чоловіка підходила жінка, брала його під руку і вела до танцювальної залі. Ось і його торкнулися пальчики в білих рукавичках до самих ліктів.

— Прошу вас...

Якщо вас ніколи не зваблювали незнайомки, то ви не зрозумієте Джакомо: він напружився, як перед стрибком у прірву, але впіймав себе на думці, що йому приємно відчувати тіло сієї... — сеньйори? сеньйорити? — яким вона то притуляється до нього, то відхиляється.

«Чи вона така ж гарна на лиці, як тілом? — мимохіть подумав «венеціянський вельможа», приймаючи від лакеїв кришталевого келиха з шампаном. — А навіть якщо й не дуже приваблива, то можна її викохати із