Litvek - онлайн библиотека >> Клаус Гаґеруп >> Детская литература: прочее и др. >> Маркус і Діана. Світло Сіріуса >> страница 3
полегшено сказав Монс і по-дружньому стусонув Маркуса в груди. — Іч, який ти в мене завойовник глушини!

Маркус відповів йому своїм стусаном.

— Іч, який ти в мене золотий татусь!

Попри те, що Маркус і Монс майже ніколи не виповідали один одному своїх почуттів, вони були справжніми товаришами. Якщо Маркус таївся зі своїм страхом від Монса, то лише тому, щоб не передати його батькові. Зі свого боку Монс теж того боявся. Насправді ж вони вже давно один одного розкусили. Обидва про все знали, і то їх тільки ще міцніше зближувало.

Монс допоміг Маркусові завдати на спину рюкзак.

— Важкий?

Маркус хитнувся туди-сюди, а тоді таки втримав рівновагу.

— Не дуже. Може, виймеш градусника?

Монс засміявся.

— Можу запропонувати тобі себе в носії.

Інтонація була жартівлива, та Маркус знав — сказано то було цілком серйозно. Він відчув, що його тіло трішки затерпло.

— Мабуть, не варто, тату. Я вже вийшов із дитячого віку, ти ж знаєш.

— Авжеж, напевно, вийшов.

— І доріс до пипок і місячних.

— Що це ти мелеш?

— Я хотів сказати, що обріс волоссям угорі й унизу.

— Що?

Маркус намагався встояти рівно, хоч його й хилило донизу. Рюкзак важив щонайменше тонну. Він усміхнувся до батька.

— Іншим разом, тату. Колись ми підемо в гори разом.

— Лише удвох?

— Атож, лише ти і я, тату, і тоді ми виберемося аж на вершину!

Монс Сімонсен знов усміхнувся. Власне, обом їм було невимовно сумно, і обидва про те знали, але жоден із них не хотів зізнатися в тому, що думав.

— Згода, — сказав Монс і ще раз стусонув Маркуса в груди.

Вага рюкзака з гуркотом звалила хлопця додолу. Монс схилився над сином.

— Маркусе, ти не забився?

Маркус усміхнувся.

— No problem,[3] татку, але, може, ти допоможеш мені донести рюкзака до машини?

Розділ II

Біля школи стояв галас. Кожною клітинкою тіла Маркус відчув, як усі вп’ялися в нього очима, коли вони з батьком вийшли з машини. Ті дівчата, що говорили найголосніше, збилися в купку й зашепотіли щось одна одній на вухо. Монс відчинив багажника. В повітрі витало очікування. А як тільки батько намірився допомогти Маркусові надіти рюкзак, хлопець ледь помітно похитав головою. Монс поставив рюкзака на пагорбець і обійняв сина.

— Будь обережний, синку.

Він говорив тихо, але Маркусові здавалося, ніби батько кричав.

— У мене є номер Скуґового мобільника, — сказав Монс. — Хочеш, я ввечері зателефоную вам і побажаю тобі добраніч?

— Не треба. Ми самі зателефонуємо, — промимрив Маркус.

Коли Монс сів у машину, Маркус і не думав обертатися, та як тільки мотор захурчав, він усе-таки не витерпів, глипнув на задню шибку й помахав рукою. Він знав, що батько дивився на нього в люстерко, а однокласники втупилися йому в потилицю. Схилившись над рюкзаком, він почув, як хтось неподалік тихенько мовив:

— Зараз він спробує встановити світовий рекорд у ваговій категорії серед мавпусів.

Нічого не виходило. Присівши навшпиньки й просуваючи руки в паски рюкзака, Маркус намагався вдати, що перейнятий іншими думками. Та коли спробував підвестися, його потягнуло назад. Тоді від уперся коліном у землю, подався вперед і поволі зіпнувся на ноги. Кров шугнула йому в лице. Хтось заплескав у долоні. Він повагом обернувся й звів погляд у небо, наче йому захотілося помилуватися гарною погодою. Потім, так само поволі ступаючи ватяними ногами, він попрямував до автобуса, де стояли однокласники. Маркус був найменший у класі, але мав найбільшого рюкзака.

— Ти взяв бінокль? — спитав Сіґмунд.

Маркус кивнув.

— Якщо вночі буде зоряно, я покажу тобі Великого Воза, — сказав Сіґмунд. — Чим це ти напхав рюкзак?

— Лише найнеобхіднішим.

— Ти що, Мавпусе, вирішив оселитися в горах?

Аж тут до них підійшов Рейдар. Його рюкзак не важив і кількох кілограмів. Маркус похитав головою. Здавалося, ніби його ось-ось втягне в землю. Сіґмунд привітно усміхнувся Рейдарові.

— Що це в тебе в рюкзаку? Зубна щітка й презервативи? Та й більш нічого?

Рейдар не дібрав розуму, що відповісти, зневажливо хмикнув, відійшов убік і обняв за плечі Еллен Кристину.

— Він вважає себе великим цабе, а насправді лякливий, як заєць, — пошепки мовив Сіґмунд.

— Я теж так думаю, — так само пошепки відповів Маркус.

Потім він дозволив товаришеві зняти з себе рюкзак. Сіґмунд — не тато, та Маркусові було однаково, хто допомагає.

Вони зайшли в автобус, і Маркус помітив, що Муна прихопила з собою гітару. Виходить, вони співатимуть гуртових пісень. А то означало, що людина змушена буде робити щось таке, чого їй геть не хотілося, одначе переважно в житті так і бувало.

Маркус і Сіґмунд знайшли вільні місця посередині автобуса.

«Чотири години вимушеного гуртового співу, — подумав Маркус. — В оточенні недругів».

У похід із дітьми рушили двоє вчителів — Віктор Скуґ та Каріанна Педерсен. Каріанна була найпопулярніша вчителька в школі. Їй мало виповнитися тридцять років. Вона була чемпіонка округу з орієнтування на місцевості. Крім того, вчителька знала силу-силенну всіляких пісень. Скуґові перевалило за сорок. Він грав на піаніно й співав у хорі. З усього було видно, що вихідні можуть затягнутися.

Муна сиділа в автобусі спереду. Рівно через сім хвилин їзди вона вийняла з чохла гітару й завела:

А наш водій, а наш водій —
мов той веселий чародій.
А хто стогній, а хто плаксій,
то вже ніякий не водій.
А наш водій, а наш водій —
мов той веселий чародій.
А далі підхопила Каріанна Педерсен, яка сиділа поруч із Муною:

Всі, хто рушає у похід,
нудьгу й печаль кладіть наспід.
Бо занудьгований похід
залишить невеселий слід.
— Підспівуйте, хлопці й дівчата! — І хлопці й дівчата підхопили:

Всі, хто рушає у похід,
нудьгу й журбу кладіть наспід.
— Твоя черга, Еллен Кристино, — весело крикнула Каріанна.


І ось настав погожий день, — почала Еллен Кристина.


І так вони співали, поки черга дійшла до задніх сидінь. Діти одне за одним починали строфу, яку закінчували гуртовим співом. Уже було проспівано про погожий день, про сажотрусового приятеля, про спортсмена, про парк із атракціонами, про фотографа, про маленького принца, про бойскаута та ще про всяку всячину.

Комусь рими вдавалися, комусь — не дуже, але кожен робив