збирання коштів, начальник здалеку упізнав, радіючи:

— Во, ребята, узнайотє? Етот, худой, как єво, ну, актівіст іхній...

— Да нє может бить, во, нарісовался, я думал — нє випливєт.

— Стой! — крикнув у саме вухо. — Прітормозі, — наказав начальник.

Пєца почав повільно гальмувати.

— Да нафіг нада, опоздаем. Нікто ждать нє будет, полетят без нас, — буркнув блондин.

— Да нєт, ето мігом. Нада ж напоследок хорошоє дєло здєлать.

Ті двоє перезирнулися, однак виходити не стали, а, посміхаючись, скосили туди очі.

Він тяжко виліз і, жестикулюючи, посунув до худого. Той теж упізнав і відповів такою ж артикуляцією.

Пєца слів не чув, бо про всяк випадок вирішив не слухати; однак лисий, підійшовши, вихопив пістолет і вистрілив.

Коли він ще тягся по зброю, коли перемикав запобіжника, супротивник вже зготувався, тому тіпнувся убік, куля вирвала лише клапті комбезу, однак цього вистачило, аби худий перехопив пістолета й почав його вивертати, притулившись до здорованя. Глухо гримнув постріл, здорованя відкинуло.

Ті, в авто, лише охнули,

вихопили й свої мавзери й почали садити в худого, зброя танцювала в руках, бо той, спритно скачучи навколо стовпа, гатив у відповідь, а цим двом у кабіні скакати було нікуди.

Від жаху Пєца вліз під руль, і під килимок би заліз, бо зроду не чув, як грімко б’є зброя в салоні. Над ним літали порожні гільзи й порожнє скло, ляскав метал. Пороховий дим гуркотом заповнював тісну «копійку», кучерявий з неї бив, затуляючись валізою, однак та ляснула його в лоб, і він не встиг зрозуміти, що це куля, що його вже нема.

Вмить все вщухло, до Пєци потроху повертався слух, і він насилу почув тишу, він навіть зміг виповзти на асфальт, —

траса порожня в обидва кінці, лише біля стовпа лежав дебелий у «діорі» та безліч свіжих гільз мідно вилискували у вранішньому сонці; а з-за виднокола знову потроху поставала далека канонада, словом, Пєца поволі приходив до тями — а що тут тямити, якщо мотор цілий, а бензином, слава Богу, ніде не смердить.

Обережненько потяг до себе задні дверцята, звідти спершу висунулася краватка, коштовно блиснувши заколкою, а потім і кучерявий її власник, лише без блиску в коштовних очах.

Пєці здалося, що вони прикидаються неживими, однак вони були такими ж, як і той дебелий, що лежав під стовпом, — за яким ані отого худого, ані його коробки.

...На пустир, виляючи, вилетіла «копійка», одкидаючи камінці, й стала як укопана. Пєца тяжко переводив подих, наче це він сам, а не мотор дотягнув машину. Потім наважився глянути на своїх непорушних пасажирів. Обережненько озирнувся на далеку трасу — анікого, крім канонади.

Його увагу привернула валіза, бо була прострелена. Краєчком пальчиків він одкинув кришку й сам відкинувся — так тісно вона була напхана пачками доларів.

До пам’яті Пєца прийшов, коли над ним тяжко пролетів літак, кинувши довгу тінь на пустирище.

...На бульварі, що впирався в трамвайну колію, стояв високий худий чоловік у комбезі з коробкою, усі перехожі не хотіли читати напис «на військову амуніцію», і тому швидше пробігали далі. Однак колишньому лейтенантові не соромно було жебрачити тут, у рідному місті, бо надія в нього була свіжа.

Півдня минуло практично марно, доки він почув, як ніжно прошурхотіли шини й зупинилися.

Розкішна «альфа-ромео», подумавши трохи, підкотилася задом; особливо вона вирізнялася номерами, перекрученими з колишнього «жигульонка».

На землю з дверцят неквапом ступив спершу крокодилячий черевик, а потім і сам Пєца, упізнати його було неможливо:

люстриновий смокінг в іскру,

коштовна шпилька з незвично дебелими камінцями,

ковбойський капелюх зміїної шкіри довершував картину.

Він став перед колишнім лейтенантом, похитуючись на високих закаблуках, видивляючись:

впізнає чи ні?

Той відповів напружено-байдужим поглядом.

Після чого Пєца урочисто поліз перснями до внутрішньої кишені і витяг звідти тугеньку пачку стодоларових купюр, таку товсту, що вона одразу не пролізла в отвір коробки.

— Ви? Це?! — лише й наважився отетеріти лейтенант.

— Шо, мало? — здивувався меценат і поволі вийняв ще одну пачку, увіпхнув досередини.

Деякий час обидва стояли мовчки, кожен по-своєму оцінюючи ситуацію. Нарешті Пєца вичавив:

— Слиш, чувак, за «Спорттоварами» чуваки продають кевларову каску, ти б поспішив.

І, привітно ляснувши перснями по коробці, картинно вмостився в лімузин і нечутно відкотився.

— Де? За «Спорттоварами»? — лише й спромігся вичавити лейтенант, струснувши навздогін непорожньою коробкою.

3

Коли тобі видихають у лице сигарний дим, ти смикаєшся, задихаєшся, розплющуєш очі, а над ними раптом — зорі і ніякого тобі смороду.

Головне, що той міст стоїть на місці, а коли ти так рано прокидаєшся, це означає лише одне:

там заснув твій вартовий.

То вилазиш зі спального мішка, уповзаючи в холод, стримуєш лайку, бо навколо чесно сплять молоді бійці; доповзаєш твердою землею за опорний пункт і маєш єдину радість, що інстинкти не підвели — так і є: Степан спокійно спить у бойовій позиції.

Обережненько відводиш йому від руки «калашнікова», знаючи, що йому сниться сон про те, як він не спить.

Лише потім торкаєш за плече.

— Якого чорта? — тіпається він, схопившись за зброю, якої нема. — З вашими шуточками, — дуже хоче матюкнутися, але зброї однаково нема. — Я не спав, — мружить чесні свої очі.

Тут він бачить у себе під ногами розібрану зброю і, стиснувши зуби, швидко починає її складати докупи.

— Ну, що? — суворо питає лейтенант.

— Та кому цей мостик треба? — не здається він. — Ото нічого робить, тільки ганяти нас сюди.

Ця суперечка продовжилася б, якби не сухе русло заскрипіло своїми камінцями, —

на нього саме обережно виходив доволі спортивний загін незнайомців, тобто мундири на них були неармійські, — і якби не рипало під каблуками, усе це здавалося б тим самим Степановим сном.

— Штабна перевірка? — він намагається прокинутися.

Однак лейтенант не відповідає, бо відповідь є наочною крізь тепловізор — видно, що вони занадто спритно рухаються, аби бути регулярними федералами.

Степан також тулиться оком до свого оптичного прицілу й бачить, що попереду йде дивний чоловік — у чорному комбінезоні і схожий на ніндзю, якби не вогник у кулаці, бо там — сигара.

Який солдат, навіть з найманців, може собі таке дозволити?

Хто цей начальничок і яка в нього психіка, — уявляв з огидою лейтенант ту психіку, — щоби, йдучи рейдом, смердіти сигарою?

— Ти кажеш «кому цей місток потрібен?». Оно в них запитай, — шипить до підлеглого. — Ану шуруй, тихенько підіймай наших, —