Уолтера, на чиє плече вона схилила, плачучи, голову.

— Я збіса шкодую, — сказав кузен Фінікс, цілком по-простацьки підносячи манжети до очей і нітрохи з цим не криючись, — що завершена щойно розмова так схвилювала й зворушила чутливу натуру чарівної та достойної дочки мого друга Домбі й милої дружини мого друга Гея. Але я думаю й сподіваюся, що я чинив заради добра і що моєму шановному другові Домбі полегшає на серці після всіх цих звірянь. Я надзвичайно жалкую, що мій друг Домбі фактично вскочив у чортзна-яку халепу, породичавшись із нашою родиною, але я глибоко переконаний, що якби не отой бісів син Шкурбот, — котрий білозубий, — усе обійшлося б гладко. Щодо моєї родички, яка робить мені честь своєю надзвичайно ласкавою думкою про мою особу, то можу запевнити милу дружину мого друга Гея, що я ставлюся до неї як, фактично кажучи, батько. А щодо мінливості життя людського і химерувань у поведінці, до яких повсякчас удаємося, то все, що я можу сказати разом із моїм другом Шекспіром — чоловіком не на вік, а на вічність, якого мій друг Гей, без сумніву, знає — все це просто тінь сну.

Розділ шістдесят другий

ОСТАННІЙ

Пляшку, що так довго не бачила світу й геть посивіла від пороху та павутиння, винесено на сонячне світло, і золотисте вино в ній кидає відблиски на стіл.

Це остання пляшка старої мадери.

— Маєте рацію, містере Джілсе, — каже містер Домбі. — Вино й справді рідкісне, — розкішне.

Капітан, що сидить тут же, промениться радощами. Над його лиснючим чолом воістину сяє ореол блаженства.

— Ми обіцяли собі, сер, — каже містер Джілс, — тобто Нед і я…

Містер Домбі киває головою до капітана, що в німому захваті світиться щораз більше і більше.

— …що вип’ємо її, коли Уолтер щасливо повернеться додому, хоча про такий дім ми ніколи й не думали. Якщо ви нічого не маєте проти давньої нашої примхи, то давайте вип’ємо перший келих за Уолтера та його дружину.

— За Уолтера та його дружину! — погоджується містер Домбі. — Флоренс, дитино моя… — і повертається, щоб поцілувати її.

— За Уолтера та його дружину! — каже містер Тутс.

— За Уол-ра та його дружину! — гукає капітан Ур-ра! А що капітан виявляє велике бажання чаркнутися з кимось, то містер Домбі з готовністю простягає свій келих. Решта наслідують його, і розлягається радісне, веселе дзеленькання, наче дзенькіт весільних бубонців.

У льоху, як колись та мадера, старішає інше вино, і пляшки обростають порохом та павутинням.

Містер Домбі став сивий як лунь, і на обличчі його можна бачити глибокі сліди турбот та страждань, але то сліди бурі, що минулась назавжди й залишила по собі ясний, погідний вечір.

Честолюбні плани більше його не займають. Вся гордість його — дочка та її чоловік. Тихий, задумливий та мовчазний, він весь свій час проводить біля дочки. Міс Токс частий гість у їхній родині, вельми віддана їм, і кожен радий її бачити. Її захоплення величним колись патроном, після того удару, якого вона зазнала одного ранку на Принцесинім майдані, стало платонічним, але анітрохи не зменшилось.

Від статків його після краху не вціліло нічого, крім певної суми, яка щороку надходить невідомо звідки, разом з наполегливим проханням не шукати посилана і запевненням, що то сплата старого боргу та акт відшкодування. Він радився в цій справі з колишнім своїм помічником, який певен, що гроші ці без жодних застережень можна прийняти і не має сумніву, що борг той походить з якоїсь забутої вже операції колишньої фірми.

Цей кароокий старий парубок уже не парубок, а жонатий чоловік, і оженився він із сестрою сивоголового молодшого брата. Той часом одвідує свого старого хазяїна, але рідко. Є певні причини, пов’язані з минулим сивоголового джентльмена, а надто з його прізвищем, які й спонукають його цуратися свого колишнього хлібодавця, а що живе він з сестрою та її чоловіком, то й вони тримаються осторонь. Уолтер іноді їх навідує — удвох із Флоренс, — і тоді привітний будиночок гучить від задушевних дуетів для віолончелі й фортеп’яно і роботи Гармонійних Ковалів.

А що ж у цей — оновлений змінами — час робить дерев’яний мічман? Та ось він, на тому ж посту — права нога вперед, і так же пантрує за візниками, тільки пильніше, ніж завжди, бо його наново пофарбували, від триріжного капелюха до пряжок на черевиках, а над його головою золотими літерами виблискує: ДЖІЛС і КАТЛ.

Жодних інших справ, крім звичайної млявої торгівлі, мічман не веде. Але в окрузі, радіусом у півмилі від синьої парасольки на Леденгольському базарі, подейкують, що деякі давні капіталовкладення містера Джілса виявилися на диво прибутковими і що він не тільки не відстав від часу у цьому плані, як сам було вважав, а, по суті, навіть трохи його випередив, тож мусив тепер чекати, коли справдиться його задум. Є чутка, що гроші містера Джілса почали обертатися й обертаються вельми жваво. Хай там як, та коли він у своїм кавового кольору костюмі, з хронометром у кишені й окулярами на лобі стоїть на порозі крамниці, не видно, щоб йому краялося серце через одсутність покупців — навпаки, вигляд у нього життєрадісний та вдоволений, хоч і затуманений, як завжди.

Щодо його партнера, капітана Катла, то справи, які капітан обладжує в голові, набагато кращі, ніж будь-яка дійсність. Значення, яке має мічман для англійського мореплавства та торгівлі, сповнює капітана такою гордістю, мовби й справді жоден корабель не міг вийти з Лондонського порту без мічманової допомоги. А захват, яким його сповнює власне ім’я над дверима, не знає меж. Він двадцять разів на день перетинає вулицю, щоб глянути на нього з протилежного пішоходу, і незмінно каже при цій нагоді: «Едварде Катле, хлопче мій, якби твоя мама знала, що ти колись станеш ученим чоловіком, — ото б дивувалася старенька!»

Аж ось до дерев’яного мічмана на шаленій швидкості мчить містер Тутс і, весь червоний, влітає у маленьку вітальню.

— Капітане Джілсе й містере Солсе, — каже містер Тутс, — я щасливий повідомити вас, що в місіс Тутс збільшилась родина.

— Це робить їй честь! — гукає капітан.

— Здоровлю вас, містере Тутсе! — каже старий Сол.

— Спасибі, — хихотить містер Тутс, — дуже вдячний.

— Я знав, що вам буде приємно це почути й тому сам прибіг. Ми таки, знаєте, посуваємось наперед. У нас вже є Флоренс і Сюзанна, а тепер ще оце мале.

— Дівчинка? — питається капітан.

— Так, капітане Джілсе, — відповідає Тутс, — і я дуже радію. Що частіше ми зможем повторити цю найнезвичайнішу жінку, то, на мою думку, краще.

— Так тримати! — каже капітан, повертаючись до старого бутля без шийки, — вже-бо вечір і на