викликав у мене, Ґауді подарував мені свою дружбу і показав ескізи хмарочоса, ваґнерівського шпиля; втілений в життя, він став би найдивовижнішим об'єктом будь-коли побудованим руками людини. Від його ідей в мене переймало подих, і все ж я не міг не зауважити, що коли він обговорював свій проект, в голосі в нього не було ні запалу, ні зацікавлення. У ніч перед нашим прибуттям я наважився поставити запитання, яке докучало мені з першого дня нашої подорожі: чому він хотів взятися за цей проект, який міг зайняти місяці, а то й роки, далеко від рідної землі, а понад все від свого творіння, що перетворилося в сенс його життя? “Іноді, мета виправдовує засоби. ” Тоді він зізнався, що якщо погодиться звести цю вавилонську вежу в серці Мангеттена, його клієнт погодиться фінансувати завершення Храму Святого Сімейства. Я досі пам'ятаю його слова: “Бог ніколи не поспішає, але я не вічний…”

В Нью-Йорк ми прибули ввечері. Зловісний туман стелився між вежами Мангеттена, місто загубилося під багряним, буремним небом. Біля доків Челсі чекала чорна карета, яка й повезла нас темними ущелинами до центру острова. Клубки пари здіймалися над бруківкою і рій трамваїв, карет і галасливих механоїдів оскаженіло мчали містом, серед велетенських вуликів, що нависли над легендарними палацами. Ґауді з похмурим виглядом спостерігав за цим видовищем. Гострі промені кривавого світла пронизували місто з-за хмар, коли ми повернули на П'яту авеню і побачили силует Уолдорф-Асторії, мавзолею з мансард і веж, на згарищі якого, через двадцять років здійметься Емпайр-Стейт-Білдінг. Керівник готелю особисто вийшов привітати нас і повідомив, що магнат прийме нас ввечері. Я перекладав на льоту; Ґауді тільки кивав. Нас провели в розкішний номер на шостому поверсі, з якого було видно, як все місто вкривається сутінками. Я дав посильному щедрі чайові і довідався, що наш клієнт живе в номері люкс на останньому поверсі та ніколи не залишає готель. Коли я запитав, що він за людина і як виглядає, посильний відповів, що ніколи в житті його не бачив, і швидко вийшов. Коли настав час нашої зустрічі, Ґауді встав і стривожено поглянув на мене. В кінці коридору нас чекав ліфтер, одягнений в яскраво-червоний колір. Поки ми піднімалися, я помітив, що Ґауді зблід і ледь тримає папку з ескізами. Ми прибули у вкритий мармуром вестибюль з якого виходив довгий коридор. За нашими спинами ліфтер зачинив двері і світло кабіни зникло в глибині. Саме тоді я зауважив полум'я свічки, що наближалося до нас по коридору. Її тримала тендітна фігура; вся в білому. Довге, чорне волосся обрамляло смертельно бліде обличчя, а над ним блакитні очі, що проникали в саму душу. Очі як у Ґауді.

-- Welcome to New York.

Нашим клієнтом була жінка. Молода жінка, приголомшливої краси, на яку було боляче дивитися. Вікторіанський літописець описав би її як ангела, але я не бачив у ній нічого ангельського. В неї була котяча грація; а посмішка – зміїна. Дама провела нас в напівтемний салон, який освітлювали тільки відблиски грози. Ми сіли. Один за одним, Ґауді показував свої ескізи, а я перекладав його пояснення. Минула година, а може вічність; дама втупила в мене свій погляд, облизала губи і натякнула, що час залишити її з Ґауді наодинці. Я поглянув скоса на вчителя. Ґауді стримано кивнув. Наперекір своєму інстинкту, я підкорився і вийшов у коридор, де кабіна ліфта вже відкривала двері. Я зупинився на мить, озирнувся і побачив, як дама схилилася над Ґауді, з безмежною ніжністю взяла його обличчя в долоні і поцілувала в губи. Саме тоді, блискавка розсіяла темряву і на мить мені здалося, що біля Ґауді не дама, а якась темна, схожа на мерця фігура; біля її ніг великий, чорний пес. Останнє, що я побачив, перш ніж двері ліфта зачинилися, були сльози, які сяяли на сповненому горя обличчі Ґауді. Повернувшись в кімнату, я розтягнувся на ліжку, задихаючись від огиди і заснув мертвим сном. Коли перший промінь світла торкнувся мого обличчя, я побіг в номер Ґауді. Постіль була незаймана і жодних ознак вчителя. Я спустився до рецепції запитати чи хтось знає що-небудь про нього. Швейцар сказав мені, що за годину до того, бачив, як він вийшов і побрів П'ятою авеню, де його ледь не збив трамвай. Не знаю, як це пояснити, але я був цілковито певний де він. Я пройшов десять кварталів до собору Святого Патрика, порожнього в цей ранній час. Ще з порога, я побачив вчителя; він стояв навколішки перед вівтарем. Я наблизився і сів поруч з ним. Мені здалося, що за одну ніч, його обличчя постаріло на двадцять років; воно стало порожнім і залишиться таким до кінця його днів. Я запитав хто ця жінка. Ґауді розгублено поглянув на мене. Тоді я зрозумів, що тільки я бачив жінку в білому і я навіть не смів думати, що бачив Ґауді. Того ж вечора ми вирушили додому. Ми спостерігали як Нью-Йорк зникає за горизонтом, коли Ґауді витягнув папку з ескізами і викинув за борт. Збентежений, я запитав, що тепер буде з коштами необхідними для завершення робіт в Храмі Святого Сімейства. “Бог ніколи не поспішає і я не міг заплатити ціну, яка від мене вимагалася.”

Під час рейсу, я тисячу разів запитував, що це за ціна і ким був клієнт, якого ми відвідали. Тисячу разів він втомлено посміхався, мовчки хитаючи головою. Після прибуття до Барселони, моя робота в якості перекладача втратила сенс, але Ґауді запросив мене відвідувати його завжди, коли матиму бажання. Я повернувся до буднів науки, де вже чекав Москарді, якому не терпілося випитати мене.

-- Ми їздили в Манчестер, на фабрику заклепок, але через три дні повернулися, бо Ґауді каже, що англійці їдять тільки жарену яловичину і до того ж зневажають Діву Марію.

-- Хай йому грець.

Пізніше, під час одного з моїх візитів у храм, на одному з фронтонів, я виявив обличчя жінки в білому. Її фігура перепліталася з клубком змій, нагадуючи ангела з великими крилами, яскравого і жорстокого. Ми з Ґауді більше ніколи не розмовляли про те, що трапилось в Нью-Йорку. Ця подорож назавжди залишилась нашою таємницею. З часом я став доволі пристойним архітектором і, завдяки рекомендації мого вчителя, отримав роботу в майстерні Ектора Гімара в Парижі. Саме там, рівно через двадцять років після тієї ночі на Мангеттені, я отримав звістку про смерть Ґауді. Я сів у перший поїзд до Барселони і якраз встиг побачити похоронну процесію, яка супроводжувала його до могили в тому ж склепі, де ми познайомились. Того ж дня я послав Гімару заяву на