прокинутись вулкани, що задрімали ще в доісторичну епоху, спалахнути бурі, циклони, тайфуни, подужчали б землетруси, порушилася б екологічна рівновага на суші й на воді, – і, гляди, планета відхилилася б від своєї орбіти, й тоді вже ніхто не зміг би передбачити всіх можливих катаклізмів, був би геть безсилий запобігти їм.

Отож, як бачимо, добре, що той славнозвісний сміх, од котрого здригнулась була наша столиця в один із прекрасних днів останньої чверті двадцятого століття, у тяжких конвульсіях так і сконав на її околицях...

Про «Позиченого чоловіка» говорили ще до виходу в світ. Болільники на стадіонах забували про футбол, про витончені фінти Олега Блохіна, а тільки й теревенили про славнозвісного старшого куди пошлють із колгоспу «Барвінок». Майстри помазка, бритви і ножиць у перукарнях забували подеколи намилити своїх клієнтів, коли голили, або ж, навпаки, забували поголити клієнтів, коли вже намилили, – вони в запалі переказували один одному про химерні пригоди Хоми Прищепи в яблунівської спекулянтки Одарки Дармограїхи. Любителі жартів, дотепів, каламбурів умить позабували свої вже прибиті міллю, давно зготовлені ескпромти, а послугувались експромтами героя роману. На одному підприємстві – з багатими дореволюційними й пореволюційними традиціями – навіть створено комісію по організації клубу «Позичений чоловік» для пенсіонерів і престарілих, що прагнуть заслуженого затишку не біля своєї жінки, а біля чужої. Проте дуже швидко ця комісія припинила свою роботу, бо членами клубу раптом забажали стати не так пенсіонери й престарілі, як молоді ініціативні виробничники, котрим, звісно, ще рано було мріяти про заслужений відпочинок біля чужої, а не своєї жінки.

Надрукована книжка про химерника із Яблунівки так і не потрапила на прилавки магазинів – роман розлетівся ще по дорозі до книгарень. Не кожному бестселеру судилась така доля, навіть якщо той бестселер виходив із-під пера й грамотнішого письменника, ніж Хома Прищепа, навіть якщо той бестселер народився в тиші кабінету, а не в простій селянській хаті, або в комірчині, а то й на артільному корівнику.

Визнання роману стало планетарним і подеколи набирало патологічних форм. Так, наприклад, чи то з Сінгапура, чи то з Гонконгу до нашої країни було занесено моду на майки із зображенням на грудях Хоми Прищепи. Зарубіжні гангстери від легкої промисловості – до чого тільки вдасися задля живої копійки! – штампували парсуну яблунівського колгоспника такою, якою вона полюбилася всім у романі: грибок маслючок, який крізь землю пройшов і червону шапочку знайшов. На деяких майках біля Хоми Прищепи можна впізнати рідну жінку Мартоху, на інших – неймовірно звабливу спокусницю-спекулянтку Одарку Дармограїху. Не дивно, що яблунівську ловкачку ідеалізували, адже в світі капіталу і визиску люблять звеличувати всяких пройдисвітів. А ще, розповідають, у торговельному обігу користувались попитом майки, що навіть бувалу уяву вражали малюнком: Одарка і Мартоха стоять у саду, намагаючись перемогти у фантастичному герці, і їхні пишні місяці сяють так, наче неонова реклама на нічному Бродвеї. Ці майки викликали в зарубіжних любителів усякої екзотики і деградованих хіпі страшенний ажіотаж і, звісно, до Києва чи до Яблунівки потрапити не могли.

В Копенгагені ще за життя Хоми Прищепи споруджено пам’ятник: колгоспник із артілі «Барвінок» веде на налигачі породисту телицю, що дивиться на захоплених датчан очима покійного бухгалтера Петра Зосимовича Варави.

З’явилась численна література про Хому Прищепу, його життя і творчість. Особливо старались усякі писаки фрейдистського толку, що ввели в літературознавчий обіг терміни «комплекс Хоми» і «феномен колгоспника Прищепи». Вони дописались до того, що назвали роман «Позичений чоловік» першим абсурдним твором не просто в сучасній українській літературі, а за «залізною завісою». Спекулюючи на чистій любові Хоми до телиці, за яку його позичено ловкачці Одарці Дармограїсі, вони крізь свої чорні окуляри зуміли побачити в романі не просто любовний трикутник, як те здатен помітити неупереджений критик (Хома плюс рідна жінка Мартоха плюс пройдисвітка Одарка Дармограїха), а навіть чотирикутник (Хома плюс Мартоха плюс Одарка плюс телиця)!

Вітчизняна промисловість не захотіла відставати від закордонної. Шкіргалантерея налагодила випуск спортивних сумок, що називалися «хомками» і «прищепками». Набули популярності сувенірні значки: Хома Прищепа, схожий на біблійного Каїна, протикає вилами-трійчатами купу гною. У вечірніх барах на Хрещатику в Києві подавали коктейль, що називався «позичений чоловік»: бармен змішував у фужері на довгій тонкій ніжці двадцять п’ять грамів горілки «Екстра» з двадцятьма п’ятьма грамами горілки «Московської», доливав двадцять п’ять грамів горілки «Столичної», потім іще двадцять п'ять грамів горілки «Петрівської» – й топив у цій пекельній суміші ціленький жовток із курячого яйця.

Між деякими чоловіками-гульвісами були в ходу жаргонні вирази: «Як мені вже набридла моя рідна Мартоха», «Одвести душу в Одарки Дармограїхи», «Бігати за телицею».

А що на Україні, як відомо, є багато сіл, котрі пойменовані Яблунівками, то деякий час у повітрі пахло військовим порохом. Так, пахло порохом війни, бо кожне село вважало, що в романі «Позичений чоловік» ідеться саме про його жителів, про їхні вікопомні пригоди, а тому кожна Яблунівка на базарах, у поїздах і навіть на нарадах заявляла, що Хома Прищепа – їхній, що Одарка Дармограїха – їхня, тільки, може, називається Ганною чи Василиною, а червона телиця із зірочкою на лобі тим паче їхня! На щастя, ці суперечки за Хому Прищепу не переросли у виснажливу кровопролитну війну, бо ж матерям та ветеранам іще не забулась друга світова, яка накоїла такого лиха у світі.

На чорному книжковому ринку за роман брали такі гроші, за які сміливо можна купити породисту телицю.

В небачених розмірах зросли державні запаси паперової макулатури. Якщо раніше «Королеву Марго» можна було придбати за двадцять кілограмів макулатури, так тепер уже навіть дві королеви Марго не могли впоратися з одним «Позиченим чоловіком», доводилось підпрягатися зі своєю макулатурою ще третій королеві... Роман переклали на всі мови світу. Книжку читали й перечитували навіть ті племена й народності, котрі не мали не тільки своєї писемності, а й взагалі були неграмотні. Сліпі в усіх країнах теж дістали своє унікальне видання твору. Нарешті, з оригіналу роман перекладено на мову есперанто – цей титанічний подвиг став до снаги видатній есперантистці нашого часу Надії Миколаївні Андріановій-Гордієнко... Текст