сильний і Гулака-Артемовського,

його виняткова музикальність і задушевність виконання так зачарували всіх присутніх, що одразу

ж після концерту власник сталеварних заводів на Уралі П. Демидов зголосився допомогти

молодому талантові і оплатити його навчання в Парижі та Італії.

ЩАСЛИВИЙ ЧАС, з нарису М. Куценка «Щирий приятель Шевченка з Приазов’я»

Великою втіхою для Шевченка було товариство нових людей. Поет тоді жив у студентській

кімнаті на Василівському острові (у Петербурзі – авт.), і вона перетворилася на своєрідний

«літературний курінь». Окрасою його були дві яскраві постаті – співак Семен Степанович Гулак-

Артемовський і козак-чорноморець Яків Герасимович Кухаренко. Курінний отаман був знавцем

чорноморсько-запорозького побуту. Це була людина лицарської душі, добра і проста. Кухаренко,

живий носій запорозьких традицій, зробився предметом ніжної симпатії всього українського

оточення. Кухаренко полюбив Шевченка і згодом писав, що ладен йому душу свою послати.

У «літературному курені» панував дух особливої «січової богеми». Як і Шевченко, Гулак і

Кухаренко теж знали безліч українських пісень. Тоді ж Яків Григорович показав Тарасові п’єсу

«Чорноморський побут», яка зачарувала поета, і він клопотався, щоб п’єса була надрукована в

одному з петербурзьких часописів. Не вдалося.

27 листопада 1844 року Тарас Григорович просив Кухаренка надіслати йому п’єсу

«Чорноморський побут», щоб поставити її на аматорській сцені на Великодніх святах. І додав, що

земляки вже розучують і «Москаля-чарівника», і «Шельменка-денщика», «Сватання на

Гончарівці» і «Назара Стодолю».

Шевченко з несамовитим завзяттям поставився до цих вистав, вдруге писав до Кухаренка:

«Отамане, якби ти знав, що тут робиться! Тут робиться таке, що цур йому й казати. Козацтво

ожило!!!».

Згадуючи пору своєї молодості, Шевченко вже по двох роках писав Гулаку-Артемовському, що то

був щасливий час.

НА СЛАВУ УКРАЇНІ НЕЗАЛЕЖНІЙ, з статті «С. С. Гулак-Артемовський – український співак

і композитор» на інтернет-сайті refineua.com.ru

«Звідкіля це ти узявся? Де ти досі пропадав?». Який українець не стрепенеться, тільки почувши

перші акорди знаменитого дуету Одарки й Карася з опери Семена Гулака-Артемовського

«Запорожець за Дунаєм»! Якби наш земляк залишив по собі лише цю воістину народну оперу, то й

цього було б достатньо, аби обезсмертити своє ім’я в українській культурі.

Дитячі роки Семена пройшли на берегах звивистої, чарівної річки Ольшанки, в атмосфері

домашнього затишку і злагоди (батько й мати були людьми освіченими, своїх дітей Петра, Павла,

Семена та Марію не тільки любили, але й виховували в повазі до книги, пісні, Святого письма ).

Хлопець ще змалечку вирізнявся чудовим дискантом…

…Немалою перешкодою у світському навчанні Гулака-Артемовського була приналежність до

духовного відомства, але завдяки клопотанням Глинки спеціальною постановою Синоду він був

звільнений від духовного сану і мав тепер можливість «вступити на цивільну службу».

…Його контракт був надзвичайно кабальним, але це була єдина нагода займатися улюбленою

справою. Партія лорда Генріха в опері Доніцетті «Лючія ді Ламмермур» стала і дебютом і

трампліном до тривалого успіху на сцені Великого театру. Справді творчою перемогою стала

партія Руслана в опері Михайла Глинки «Руслан і Людмила». На одній із вистав був Тарас

Шевченко: «...Ну й опера! Особливо, коли Артемовський співає Руслана.

…При всій любові та пошані до нього, співак відчував, що його артистична дорога завершується.

Двадцять два роки самовідданої праці на сцені пролетіли неймовірно швидко.

Тріумфально йшла ця неповторна опера не лише на вітчизняній, а й багатьох сценах світу. І нині

репертуар Національної опери імені Т.Шевченка в Києві неможливо уявити без «Запорожця за

Дунаєм». Багатогранна творча спадщина Семена Гулака-Артемовського служить на славу Україні

незалежній.

ЗВИНУВАТИЛИ У ПЛАГІАТІ, з статті В. Рославич «Навіщо робити з нас перекотиполе?»

У 1863 році в Маріїнському театрі в Петербурзі вибухнув скандал. З’ясувалося, що музику для

«своєї» опери С. Гулак-Артемовський переважно «запозичив» у Моцарта (з опери «Викрадення з

сераля»), лише додавши туди декілька народних мелодій і трохи переробивши окремі місця.