БІЛОКІНСЬКИЙ Іван Петрович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Прозаїк, публіцист.

З дворянської родини.

Народився 25 травня (6 червня) 1855 р. в м. Чернігові Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

Помер 7 лютого 1931 р. в м. Харкові СРСР (нині – адміністративний центр однойменної області

України).

Закінчив Новозибківське повітове училище (нині – Брянська область РФ), Чернігівську гімназію,

слухав лекції в Київському (1874) та Новоросійському університетах (1878).

Учителював у сільських школах (1873-1874), служив в земських установах (в період 1886-1902).

Друкувався в газетах «Одеський вісник», «Київський телеграф», «Орловський вісник», «Східний

огляд», «Сибір», «Російські відомості», «Сибірська газета», журналах «Російське багатство»,

«Російська думка», «Син Вітчизни», «Вісник Європи», «Російська школа».

Як літератор дебютував статтею «Боротьба за існування в сфері народної освіти» в газеті

«Київський телеграф» (1875).

Потім настала черга оповідання «Оля», виданого в Києві окремим виданням (1876), «Ванька

Острожник» (1877), книг «В’язницями та етапами» (1887), «Одна з головних причин повільного

поступу робіт з оцінки нерухомого майна, яке оподатковується земськими зборами» (1891),

«Народне продовольство в Орловській губернії в земський період» (1892), «Народна початкова

освіта в Курській губернії» (1897), «Батьківщина-мати. Губернські, повітові та волосні установи

Російської держави» (1900), «Сільські враження. З нотаток земського статистика» (1900; 1903;

1905), «Губернські, повітові і волосні установи Російської держави» (1901), «Про дрібну земську

одиницю» (1903), «Корея», «Як живуть японці» (обидві – 1904), «Від села до парламенту: роль

земства в майбутньому ладі Росії» (1905), «Земство і конституція» (1910), «Данина часу» (1918).

Чотиритомне зібрання «Оповідань» побачило світ протягом 1900-1907 рр.

Б., як прогресивна людина і малоросіянин, зазнав утисків з боку московської влади. Так, за

вироком царського суду сім років йому довелося провести у засланні – в сибірських Красноярську

та Мінусінську (1879-1886). Повернувшись, він влаштувався на роботу редактором житомирської

газети «Волинь», проте незабаром його знову заарештували і вислали в м. Орел. Новий арешт і

вісім місяців одиночної камери (1889).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – І. Бунін, В. Короленко, С. Южаков, І. Ковальський, В.

Лесевич, Л. Симиренко, М. Стояновський, П. Пешекеров, І. Лопатін, О. Макаренко, Ф. Кон та ін.

***

КАРТАВ УСІХ

, з літературного кредо І. Білокінського

Я був палкий послідовник Писарєва, а тому картав на чому світ стоїть і Пушкіна як

«аристократичного письменника», гр. Л. М. Толстого, який друкував свої твори в катковському

«Російському віснику», а Достоєвського – ще як і «ренегата», що написав «Бісів».

ШПАЛИ КЛАЛИ... ВЗДОВЖ РЕЙОК, з книги І. Білокінського «Сільські враження»

Проїхавши лише одну станцію, я зрозумів усю принадність «самобутності» і «народності», за які

так вихваляли Мальцева, котрий побудував, як говорять, дорогу «власними засобами», нічого не

взявши від гнилого Заходу, навіть не користуючись послугами інженерів, не лише

західноєвропейських, але й російських. І що ж вийшло? По-моєму – дивна безглуздість.

Я глибоко переконаний, що будівництво дороги обійшлося не дешевше, ніж якби її будували за

загальноприйнятим, європейським зразком. І це анітрішки не виключало б «народності».

Варто було лише «своїм селянам», які виступали в ролі будівельників і адміністраторів, дати

справжню європейську освіту, а не ту напівосвіту, навіть менше, яку вони отримали в

мальцевських навчальних закладах. Котрі випускали ні до чого не здатних «інженерів»,

«машиністів», «телеграфістів» і всяких службовців, підготовлених за одним рецептом, а

спеціалізувалися вони у за наказом хазяїна: кого куди призначить, той там і працює.

…Станції Скляна Радиця і Любохна нічим не відрізняються від звичайних старих селянських хат;

покриті вони напівзгнилими солом’яними дахами, з-під яких проведені залізні труби для

наповнення паровозів водою, яка зберігається, треба думати, на горищах...

Від Паровозної Радиці до Дятькова, якщо не помиляюся, всього верст 40, а потяг долає їх не

менше ніж за 3 години...

Мій вагон «другого класу» являв собою примітивну – часів, думаю, Георга Стефенсона – шухляду,

довгий, вузький і низький, ледь освітлений закопченою лампочкою і укомплектований двома, на

всю довжину стін вагона, вузькими ослонами, обтягнутими солдатським сукном. Проміжок між

ослонами такий малий, що пасажири торкаються колінами один одного.

Потяг, який повз зі швидкістю десять верст на годину, немилосердно смикало і хитало. Провиною

тому була не тільки низька майстерність машиніста, а й стан шляху. Рейки, покладені селянами

під керівництвом малограмотних «інженерів» мальцевського випуску, так ще й за проектом

самого Сергія Івановича, який не мав фахової освіти, ходили ходуном, не дозволяючи рухатися

швидше. Заощаджуючи кожну копійку, Мальцев навіть шпали наказав класти не поперек, а

вздовж шляху. Будівництво пішло швидше і виявилося дешевшим. Проте швидкість руху потягів

виявилася вкрай низькою.

…Ті, хто перейшов на Брянський завод з колишніх Мальцевських тільки і мріють про той момент,

коли врегулюється земельне питання на старому попелищі та покращаться справи старого району,

щоб перекочувати назад і там, займаючись господарством, у той же час працювати і на заводах.

Щоб урізноманітнити свою працю, чи, принаймні, не всіх членів родин на все життя прирікати на

заводську роботу, і щоб мати забезпечення на випадок можливих припинень заводської роботи чи

навіть катастрофи всього підприємства.

РЕЧІ СПАЛАХУВАЛИ НАВІТЬ НА ЛЬОДУ, з книги І. Білокінського «Данина