Ще по захисту докторського ступеня І. М. Познанський дарує своєму вихованцеві власний
будинок в м. Харкові, який перетворився на літературний салон.
І. М. Познанський був бездітним і, хоча мав рідного брата штабс-ротмістра Гната Познанського й
рідну сестру Марфу Свинцову, весь свій маєток заповідав 4 липня 1821 р. вихованцеві В. Г.
Масловичу.
Все рухоме майно І. М. Познанського знаходилося при ньому і складало не меншого 1 млн. рублів.
У Харківському будинку В. Г. Масловича він зберігав багато срібла в посуді, влаштував багате
убрання кімнат, купив дорогі картини, багато виробів з бронзи і фарфору, дорогі меблі, діаманти, процентні папери.
Не без допомоги В. Г. Масловича створив найбільшу в Харківській губернії бібліотеку, в якій
були й стародавні рукописи.
У стайні стояли два десятки чистопорідних коней, в каретних сараях – екіпажі кращих
європейських майстрів. Не менш цінні речі знаходилися і в старому дерев’яному будинку в Гіївці.
Зрозуміло, що після смерті І. М. Познанського його рідний брат і племінник не змирилися з
втратою спадку свого родича.
Супротивників В. Г. Масловича підтримував харківський губернатор князь П. Трубецькой і
комерції радник К. Кузін, до числа ж захисників можна віднести начальника українських
військових поселень генерала від кавалерії Нікітіна. Після дворічних поневірянь заповіт вступив в
силу (1836).
Останнім відгомоном багатого спадку став позов спадкоємців іноземця Верне, які виявили в
паперах батька позиковий лист І. М. Познанського, сума з відсотками склала 1640 крб. 77 коп., котрі й були віддані В. Г. Масловичем (1839).
МУЗА-ЖЕБРАЧКА, з кореспонденції «Гіївка – жахи-реалії сьогодення» на
ukraine.kingdom.kiev.ua
Моє знайомство з Харківщиною розпочалося саме з Гіївки – невеликого села, що знаходиться в 20
км від обласного центру.
…Люботинський таксист довіз мене прямісінько під маєток …Навколо пустка, сліди недавнього
перебування людей, побиті шибки наче очниці черепів.
…Я не знаю, яку б написав байку колишній власник маєтку Василь Маслович, коли б побачив
зараз свою господу – щербату, згорблену, в брудних лахах музу-жебрачку. Це страшно, повірте
слову.
Важко впізнати в сірій непривітній споруді один з найкращих і найбагатших маєтків Харківщини.
Кого звинувачувати? Чиї руки, що розкрадали цеглу, рубати? Шокуюча різниця між світлиною з
«Пам’яток містобудівництва та архітектури УРСР», зробленою в 80-ті роки ХХ ст., і тим, що я
побачила зараз, власними очима. Наплювали люди на свою культуру, історію, пам’ять!
У мальовничих руїнах ще можна розпізнати паркову ротонду, збудовану в 1820-их роках. Через
півстоліття до неї прибудували два крила. Все пішло в небуття – і дерев’яний напівсферичний
купол, і двосвітня зала, і підземелля, і прикраси фасадів. Обставини помилували лише колони
ззовні та пілястри тосканського ордеру всередині.
Що робити? В чиї дзвони бити!? До кого звертатися, щоб врятувати й відновити пам’ятку, до якої
нікому немає діла, крім місцевої молоді, що виконує тут темні танці своїх потреб, та «шаровиків»-
крадіїв, які й понині зазіхають на «нічию» цеглу.
УПЕРШЕ ЗГАДАВ МАСЛОВИЧ, з розвідки І. Папуші «І. Франко-індолог. У контексті
української індології ХІХ-ХХ ст.»
Найдавніші традиції у вивченні Індії започаткував Харківський університет. Уже перший його
ректор професор I. Ризький у своїй книзі «Вступ до кола словесності» (1806) виявляє певну
обізнаність з Індією, згадує санскрит і веди.
Про індійських байкарів Україна вперше довідується з книги «Про байки і байкарів різних
народів» письменника та журналіста, видавця журналу «Харківський Демокрит» Василя
Масловича (1816). Він наводить у власному перекладі текст байки «Про теслю й мавпу», а, характеризуючи байки Вішнусарми, відзначає, що написані вони «на давній індійській чи
санскритській мовах і служили зразком для байок Пільпая та Езопа. Багато хто цього Вішнусарму
вважає за першобайкаря».
СВІДЧЕННЯ СЛОБОЖАНСЬКОГО ПАТРІОТИЗМУ, з монографії Н. Радіонової «Журнал як
форма соціокультурної комунікації на Слобожанщині ХІХ століття»
Цілком можливо, що В. Маслович мав змогу залучити до участі в часописі авторів з інших міст, у
тому числі й столичних, але він прагнув реалізувати журнал силами харків’ян. Головною метою
видавця було розбудити внутрішній потенціал Слобожанщини... Свідченням цього були численні
матеріали журналу, які демонстрували українську орієнтацію часопису.
Аналізуючи літературний зміст видання, О. І. Борзенко зазначає, що журнал є яскравим
свідченням слобожанського патріотизму та відображає важливі риси просвітницького
світобачення: раціоналізм, філософський оптимізм.
«ХАРКІВСЬКИЙ ДЕМОКРИТ», з публікації журналу «Бурсацький спуск»
Серед журналів України «Харківський Демокрит» посідає особливе місце, тому що це – перший
журнал взагалі й до того ж – єдиний сатирично-гумористичний в першій половині XIX сторіччя.
Його невеличкі книжечки вже в другій половині сторіччя вважались надзвичайно рідкісними.
«Харківський Демокрит», що продовжував просвітянську традицію новіковських журналів XVIII сторіччя, порушував питання про завдання й жанри сатири. Справжня сатира, за думкою авторів, не може бути безпредметною, вона викриває громадські вади, недоліки реальних людей. Сучасні
реалії зображені в антикріпацьких байках, сатирах, у поемі Масловича «Утаїда». Безліч
історичних та побутових деталей, які дозволяють відчути атмосферу того легендарного часу, – в
творах, присвячених 1812 року та закордонним походам військ.
Поети «ХД» насмілювались на пародії на «батьків російської поезії» Ломоносова й Сумарокова, першого поета того часу Жуковського. В виступах авторів журналу демократична тенденція
спліталася з цілком здоровим прагненням уникнути будь-якої «партійності» в літературі, не
схиляючись перед