ВОВК (ВОЛКОВ) Федір Кіндратович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Антрополог, археолог, етнограф, перекладач. Псевдоніми – Новостроєнко, Новостроєнський,

Яструбець, Кондратович, Лупулеску. Фундатор палеоетнології на теренах Російської імперії.

З козацької родини.

Народився 5 (17) березня 1847 р. в с. Крячківці Пирятинського повіту Полтавської губернії

Російської імперії (нині – Пирятинський район Полтавської області України).

Помер 30 червня 1918 р. в м. Жлобині (нині – Гомельська область Республіки Білорусь).

Похований на місцевому цвинтарі.

Навчався в Ніжинській гімназії, Новоросійському та Київському університетах, Антропологічній

школі при Сорбонні.

Працював помічником ревізора губернського секретаря Київської контрольної палати (1872-1875), викладачем Вищої російської школи суспільних наук при Сорбонні (1901-1905), впорядником

етнографічного відділу Руського музею імператора Олександра III (1906-1917).

Дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка (1893), Французьких антропологічного і

Доісторичного товариств, Імператорського Руського географічного товариства.

Голова Російського антропологічного товариства при Санкт-Петербурзькому університетові

(1911).

Лауреат Міжнародних премій ім. Канна, ім. Бера, ім. Годара.

Кавалер французького ордена Почесного Легіону (1916), Великої медалі П. Брока, медалі

Міжнародної Паризької виставки 1900 р., Великої Золотої медалі ім. П. Семенова-Тян-Шанського.

Друкувався в журналах «Український вісник», «LÀnthropologie», «Матеріали до українсько-

руської етнології», «Світ», «Київська старовина», «Морем і суходолом», «Життя і мистецтво»,

«Щорічник Руського антропологічного товариства», газетах «Правда», «Romanula»,

«Бухарестський телеграф», «Діло», «Київський телеграф», був автором статей до Великої

французької енциклопедії («Київ», «М. І. Костомаров», «П. О. Куліш», «Харків»).

Брав участь в експедиціях на Київщині, Волині, Буковині, в Галичині, дослідив палеолітичну

Мезинську стоянку. З його іменем небезпідставно пов’язують початок наукового підходу до

досліджень палеолітичних пам’ятників в Російській імперії.

Зібрав величезний, почасти унікальний, матеріал: майже три тисячі етнографічних предметів,

понад тисячу фотознімків, які склали основу українського фонду. В. був редактором «Материялiв

до украiно-руськоi етнологii», що вийшли у Львові. Між іншим, вчений дійшов висновку, що

українці за антропологічними ознаками становлять єдиний тип, відмінний від східнослов’янських

народів і близький – до південних слов’ян.

Наш земляк – автор близько 500 його праць (нерідко – за псевдонімами). Серед них: «Шлюбний

ритуал і обряди на Україні» (1891-1892), «Магдаленське майстерство на Україні» (1902),

«Variations squelettques du pied chez les Primates er dans les races humaines» (1905), «Українці в

антропологічному відношенні» (1906), «Антропометричні досліди українського населення

Галичини, Буковини, Угорщини» (1908), «Nouvelles decouvertes dans la paleolithique de Mėzine.

(Ukraine)» (1912), «Антропологія і її університетське викладання» (1915), «Український народ в

його минулому і сучасному», «Антропологічні особливості українського народу», «Етнографічні

особливості українського народу» (усі – 1916).

Знаменно, що праця «Шлюбний ритуал і обряди на Україні» спочатку побачила світ у Парижі

(1891-1892), у Празі (1927) і з величезним запізненням – на батьківщині (1995). А от

фундаментальний доробок «Скелетні видозміни стопи в приматів і у людських расах», який 1905

року став світовим науковим бестселером, рідною мовою до цього часу не виданий.

В. переклав з німецької книгу А.-Е. Брема «Життя тварин», з чеської – Л. Нідерле «Людство в

доісторичні часи».

Окрім того, наш земляк залишив спогади про П. Чубинського та О. Русова.

За свої погляди (а він був активним членом київської «Громади», яка виступала за збереження

українськості в усьому) наш земляк зазнав переслідувань з боку царського режиму і змушений був

податися в еміграцію: спочатку до Румунії (1879-1882), потім – до Швейцарії (1882-1887) і

нарешті – до Франції (1887-1905). Приїхав до Петрограда, отримавши політичну амністію, яка

стала можливою після першої російської революції. А ось під другої, Жовтневої, мусив уже

рятуватися. Планував дістатися Києва, проте по дорозі підхопив тиф і помер.

На щастя, якщо це слово тут доречне, В. не дожив до 30-х років, коли започаткована ним

палеонтологія в СРСР була оголошена «буржуазною наукою» і повністю знищена, а її кращі

представники – репресовані. Самого вченого заднім числом назвали «українським буржуазним

націоналістом». Нелюдський парадокс: якби В. не помер від тифу, то, безумовно, скінчив би свої

дні у концтаборі.

Впродовж наступних десятиліть його заслуги замовчувалися. І тільки нещодавно на базі

Російського етнографічного музею та Музеї історії Санкт-Петербурзького університету пройшла

Міжнародна конференція «Традиції вітчизняної палеоетнології», присвячена 150-річчю з дня

народження нашого земляка (1997).

Зазнала страждань і близькі В. Його дружину Х. Васнєвську заарештували і з двома дітьми-

крихітками заслали до В’ятки.

Не зовсім склалося і з другою сім’єю.

Серед друзів та близьких знайомих В. – І. Франко, М. Грушевський, І. Мечников, М.

Ковалевський, С. Руденко, Г. Плеханов, В. Антонович, П. Чубинський, М. Драгоманов, П.

Єфименко, М. Зібер, Л. Капіца, Г. Мортільє, П. Путятін, В. Стасов, О. Міллер, М. Реріх, О.

Іностранцев, Л. Івановський, Е. Петрі, В. Передольський, М. Бранденбург, О. Бобринський та ін.

***

УКРАЇНЕЦЬ – ЗВУЧИТЬ ГОРДО,

з наукового кредо Ф. Вовка (Волкова)

Український народ є однією етнографічною цілісністю.

ЯК РАСОВА ОЗНАКА, МОВА – НЕСТАЛА, з книги Ф. Вовка (Волкова) «Антропологічні

особливості українського народу»

Несталість мови, як расової ознаки давно вже примусила антропологів