БАБЕЛЬ Ісак Емануїлович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник. Псевдонім – К. Лютов.

З міщанської родини. Батько, Бабель Е., – крамар.

Народився 1 (13) червня 1894 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Розстріляний 17 березня 1940 р. в московських катівнях НКВД. Похований на цвинтарі «Бутово».

Навчався в Одеських комерційному училищі, комерційному інституті.

Працював у книжковому видавництві, Надзвичайній комісії, Народному комісаріаті освіти,

політвідділі Першої кінної армії.

Друкувався в газетах «Вісті Одеського губвиконкому, губкому КП (б)У і губпрофради»,

«Літературні додатки до газети «Вісті Одеського губвиконкому, губкому КП (б)У і губпрофради», журналах «Знамено», «Літопис», «Леф», «Червона цілина».

Як літератор дебютував оповіданням в журналі «Літопис» (1916).

Потім настала черга наступних доробків: цикли «Кінармія» (1923-1926), «Одеські оповідання»

(1923-1926), п’єс «Захід» (1928), «Марія» (1935).

Схвальні відгуки щодо творчості письменника пролунали з уст багатьох відомих російських

письменників. А коли книгу переклали іспанською, французькою мовами, до вітчизняних

долучилися голоси їх зарубіжних колег – А. Барбюса, М. дю Гара, Р. Ролана, Т. Манна, Л.

Фейхтвангера.

Проте у ситуації, що вже складалася в країні, слова підтримки всесвітньо відомих персон, мало що

значили у порівняні з думкою командуючого Першою кінною армією С. Будьонний. А він жадав

нещадного покарання письменника: «Вимагаю захисту від безвідповідальних наклепів тих, кого

дегенерат від літератури Бабель обплював художньою слиною класової зненависті».

В результаті в 1939 р. Б. заарештували, конфіскувавши 24 папки начерків. І тільки через 15 років, після смерті Сталіна, стало відомо: письменника розстріляли в катівнях КДБ ще 1940 року.

У м. Одеса встановлено пам’ятник видатному землякові (2011).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – М. Горький, В. Маяковський, М. Асєєв, Ю. Олеша, Е.

Багрицький, В. Катаєв, О. Кручених та ін.

***

ПОШУК ТРАДИЦІЇ,

з письменницького кредо І. Бабеля

Творчість – це пошук автором власної традиції.

ПОМИЛКА, з оповідання І. Бабеля «Казка про бабу»

Жила була баба, Ксенією кликали. Груди товсті, плечі круглі, очі сині. Ось яка баба була. Якби

нам з вами!

Чоловіка її на війні вбили. Три роки баба без чоловіка прожила, у багатих панів служила. Добродії

на день щонайменше тричі гаряче домагалися. …Три роки баба для панів готувала і чесна була з

чоловіками. А груди-то пудові куди подінеш? Ось бачите! На четвертий рік до лікаря пішла,

говорить:

– У голові в мене тяжко: те вогнем палахкоче, а то слабшаю...

А лікар візьми та й скажи:

– Невже у вас у дворі мало хлопців бігає? Ой, ти, баба...

– Не насмілитися мені, – плаче Ксенія: – ніжна я...

І вірно, що ніжна.

…Баба Морозиха всю справу залагодила. Баба Морозиха на всю вулицю повитуха й знахарка

була. Такі до жіночого черева безжалісні. Їм би спаруватися, а там хоч трава не рости.

– Я, – мовить, – тебе, Ксенія, забезпечу. Суха земля потріскалася. Їй божий дощик потрібен.

І привела. Валентин Іванович прозивається. Непоказний, та вигадливий – умів пісні складати. Тіла

ніякого, волосся довге, прищі веселкою так і переливаються. А Ксенії бугай, чи що, потрібен?

Пісні складає і чоловік – краще в усьому світі не знайти.

Напекла баба млинців зі сто, пиріг з ізюмом. На ліжку в Ксенії три перини покладено, а подушок

шість, усі пухові, – катай, Валю!

Наспів вечір, збилася компанія в кімнатці за кухнею, усі по чарці випили. Морозиха шовкову

хусточка одягла, ось яка поважна. А Валентин незрівнянні розмови веде:

– Ах, дружочок мій Ксенія, занедбана я на цьому світі людин, замордований я юнак. Не думайте

про мене легковажно. Прийде ніч із зорями та чорними віялами – хіба виллєш душу у віршах? Ах, багато в мені цієї сором’язливості...

Слово за слово. Випили, звичайно, горілки дві пляшки повних, а вина – і всі три. Іншими словами

кажучи: п’ять карбованців на частування пішло, – не жарт!

Валентин зарум’янів майже до коричневого і вірші так гучно читає. Морозиха від столу тоді

відсунулася.

– Я, – говорить, – Ксенечко, піду, Господь зі мною, – між вами може любов буде. Як, – уточнює, –

ви на лежанку ляжете, ти з нього чоботи зніми. Чоловік, – на них не наперешся...

А хміль-то грає. Валентин себе за волосся хапає, крутить його.

– У мене, – говорить, – видіння. Я як вип’ю – у мене видіння. Ось бачу я – ти, Ксенія, мертва, обличчя в тебе огидне. А я піп – за твоєю труною іду і кадилом махаю.

І тут він, звичайно, голос підняв. Ну, не більше чим жінка, вона-те. …Вона вже й кофтинку ніби

ненароком розстебнула.

– Не кричіть, Валентину Івановичу, – шепоче, – не кричіть, хазяї почують...

Проте хіба зупиниш, коли йому гірко зробилося?

– Ти мене скривдила, – плаче Валентин й хитається, – ой, люди-змії, чого захотіли, душу купити

захотіли... Я, – говорить, – хоч і байстрюк, та дворянський син... чула, куховарко?

– Я вам ласку зроблю, Валентине Івановичу...

– Пусти. – Встав і двері розчинив. – Пусти. У світ піду.

Ну, куди йому йти, якщо він, голуб, п’яний. Впав на постіль, обблював, вибачите, простирадла й

захропів, раб божий. А Морозиха вже тут як тут.

– Користі не буде, – каже, – давай винесемо.

Винесли баби Валентина на вулицю й поклали у підворітті. Повернулися, а господарка вже чекає в

очіпку й багатющих кальсонах; куховарці зауваження робить.

– Ти ночами чоловіків приймаєш…. Завтра ж зранку отримаєш розрахунок і геть з мого чесного

будинку. У мене, – говорить, – дочка-дівиця в родині...

До синього світанку плакала баба в сінях, скиглила:

– Бабусю Морозихо, ой, бабусю Морозихо, що ти зі мною, з молодою бабою, зробила? Себе мені

самій соромно, як я очі на