ОСИПЕНКО Поліна Денисівна

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Льотчик. Автор п’яти світових жіночих рекордів в авіації.

З міщанської родини. Батько, Дудник Д. – ремісник.

Народилася 25 вересня (8 жовтня) 1907 р. в с. Новоспасівці Бердянського повіту Таврійської

губернії Російської імперії (нині – с. Осипенко Бердянського району Запорізької області України).

Загинула в авіакатастрофі 11 травня 1939 р. Похована біля Кремлівської стіни на Червоній площі

м. Москви СРСР (нині – столиця РФ).

Вчилася в церковнопарафіяльній школі, закінчила Київські курси птахівників (1929), Качиньску

військову авіаційну школу (1933).

Працювала завідуючою птахофермою колгоспу ім. Котовського (1929-1930), офіціанткою (1930-

1931), служила молодшим пілотом, командиром ланки в винищувальній авіації (1933-1935),

інспектором ВПС при Генштабі (1935-1939).

Герой Радянського Союзу (1938).

Кавалер двох орденів Леніна, ордена Трудового Червоного Прапора.

О. – автор п’ять міжнародних жіночих рекордів, серед яких безпосадочні перельоти за

маршрутами «Москва – Далекий Схід», «Севастополь – Євпаторія – Очаків – Севастополь»,

«Севастополь – Архангельськ» (гідролітак).

Особисте життя О. не склалося. Її свідомо розлучили з першим чоловіком, односельцем С.

Гов’язом, відправивши того служити подалі від дружини, а, дізнавшись, що він з нею намагається

листуватися, репресували.

Ім’я нашої землячки носять населені пункти в Бердянському районі Запорізької області (Україна),

Алтайському краї, район в Хабаровському краї (обидва – РФ), Бердянський педагогічний інститут,

Дніпропетровський обласний аероклуб, теплохід, вулиці і сквери в більш ніж сотні міст України,

Росії, Білорусі, Казахстану, Молдови, Киргизії.

Місто Бердянськ деякий час теж називалося Осипенко (1939-1958).

Пам’ятники О. встановлені в м. Бердянськ, с. Осипенко (Україна), с. Високе Рибнівського району

Рязанської області (РФ).

В с. Осипенко Бердянського району діє музей уславленої землячки.

Серед друзів та близьких знайомих О. – К. Ворошилов, В. Гризодубова, М. Раскова, В. Ломако, О.

Кондрат та ін.

***

ХТО КОГО БІЛЬШЕ ОШУКАЄ, з політичного кредо П. Осипенко

Капіталісти гризуться, мов собаки. Гризуться, хто кого більше ошукає.

Я – НЕ ВОРОГ НАРОДУ, з листа С. Гов’яза, відправленого з сталінського концтабору

Окремі особи розбивали нас своїми переведеннями і розділами в різні боки, що і привело до

остаточного розриву. У березні 1939 р. я вийду на волю,* і не приїду доти, доки не відновлюся в

авіацію і не одержу звання.

Не думайте, що я злочинець…, ворог народу. Ні!

*З в’язниці бідака так і не випустили.

ВИЛІТ ДОЗВОЛИВ ВОРОШИЛОВ, зі спогадів М. Раскової

Я знала Поліну тільки за розповідями. У газетах друкували її портрети. Льотчики часто і з

задоволенням розповідали про її висотні польоти. Якось увечері, повернувшись з роботи, застаю в

себе інженера з Науково-дослідного інституту військово-повітряних сил.

– Як би ви поставилися до того, щоб здійснити далекий політ в екіпажі з льотчиком-дівчиною?

– Згодна, – відповідаю, – але, дивлячись з якою дівчиною. Адже я їй повинна довірити своє життя, а воно мені дороге, як пам’ять...

– Поліна Осипенко пропонує вам летіти з нею. Вона шукає дівчину-штурмана, і Управління

військово-повітряних сил порадило звернутися до вас.

– З Поліною Осипенко – згодна.

– А що ж ви не запитуєте, куди летіти? – засміявся інженер.

– Чи все одно? Льотчик вона гарний. Раз я їй довіряю, то байдуже, куди летіти. Але якщо знаєте, –

скажіть.

– Поліна збирається летіти на морському гідролітаку над суходолом – з Чорного моря до Білого...

Ідея, справді, була чудовою. Я ще не чула, щоб хтось долав такі відстані на гідролітаку над

суходолом...

…Тренувальні польоти продовжувалися. В один з них ми проходили уздовж берега Азовського

моря. Я глянула на Поліну, обличчя її стало м’яким і добрим. Вона уважно дивилася вниз, на

землю. Під нами знаходилися селище. Що, думаю, вона там шукає? Поліна продовжувала пильно

дивитися вниз. Потім передає мені записку: «Це Новоспасівка, моє рідне село». Прив’язала до

олівця папірець і кинула вниз: «Привіт односельцям! Поліна Осипенко».

…Потяглися томливі дні. Щодня відправлялися на метеорологічну станцію. Чого чекати? Якоїсь

особливої, «дівочої» погоди?

Ми насідали на Поліну... Вона командир, нехай приймає рішення. Поліна слухала-слухала,

нарешті, бачимо – встає, одягається.

– Піду дзвонити в Москву, товаришу Ворошилову.

З прямого проводу вона повернулася збудженою, але, як і раніше, похмурою. Нарком обіцяв, що

розбереться і допоможе...

І ось нам подають телеграму. Ми розгорнули бланк і прочитали: «Виліт дозволяю, ще раз

найретельніше перевірте матеріальну частину. Бажаю повного успіху. Ворошилов».

Три дорослі жінки заплигали кімнатою як маленькі діти.

…Підходимо до Києва. У розриві хмар бачимо блискучу змійку Дніпра. Добре! Пройдено

найважчу ділянку безводного простору. Від серця відлягає. Переговорюємося з Поліною. Вона

передає мені записку: «Правда, красиве місто! Я тут працювала в авіації».

…Та тут починає нудьгувати Віра. Під час своїх нескінченних екскурсій у хвіст корабля, до

бензинових баків, вона надихалася пар пального, у неї болить голова. Сидить бліда, повіки

червоні. Поліна наказує їй почати дихати киснем. Ми до кисню ще не доторкалися. Думаємо

обійтися без нього. Адже, може бути, прийдеться йти на ще більшій висоті...

Віра надягає кисневу маску...

…Непомітно добігають кінця останні хвилини... Поліна вже заходить на посадку... Посеред озера

на шлюпці горить димова плошка. Дим стелиться вузькою смугою водою і вказує напрямок вітру.

Нас чекають...

Два спортивних комісари на шлюпці відправляються