невидимий налітав на нього і дихав у потилицю тепло й часто. «Може, віщун приставив до мене якогось духа?» — жахався хлопець. І позбутися його ніяк не вдавалося. Росько уже пробував. Цього його навчала ще мати, він знав, що треба йти берегом, йти, ні на що не зважаючи, а потім стрибнути у річку. Дух за тобою не поженеться, у воду не пірне, бо ж легкий, от і сидітиме, чекатиме на суші. А ти собі під водою пливи-пливи, потім тихесенько виберись на берег і чимдуж тікай від того місця, де залишився дух. А найкраще — взяти очеретину, залізти у воду, виставити її й дихати. Дух, хоч і примітить твою схованку, але довго не витримає, бо страшенно не любить залишатися самотнім. Пройде мимо людина, птах пролетить, звір пробіжить, дух і подасться за кимось. Йому ж однаково, тільки аби жива душа була…

Якщо хлопцеві вдавалося позбутися свого невидимого супутника, то почував себе таким хитруном і сміливцем, що не міг стримати усмішки. Але хвалив себе подумки, бо духи не люблять, коли над ними глузують. У такі дні він особливо стерігся, щоб не потрапити на очі віщуна. Коли той з’являвся у селищі, то боявся навіть глянути в його бік. Від усієї високої худої постаті, довгих кістлявих рук, якогось всевидющого погляду віяло загадковістю й відлюдькуватістю. Був не схожий на жителів селища ні з вигляду, ні мовою. Коли змагався із злими духами чи справляв тризну, то з його грудей вилітали слова, яких майже ніхто не розумів. Нічого не вимагав від жителів, навіть полотна собі на вдяганку. Це було тим більш дивно, що з’являвся перед людьми у довгій чистій сорочці.

Віщун нічого не мав від них, але служив родові віддано й покірливо, нікому не відмовляв у проханні вигнати з хижі злих духів, випросити у богів прихильності та ласки у своїх справах, а може, й кари відступникові від звичаїв свого племені.

Мало кому випадала нагода побувати в житлі віщуна, де під землею хоронив він бога. Але усі, хто хоч раз заглянув у його житло, виповзали звідти нажахані й безмовні. Та, видно, не могли довго відмовчуватись, носити в собі страшні видива тієї печери. Якась сила нуртувала в них, бо оповідали родичам, сусідам, що вигляд Перун має грізний і войовничий. І вгруз він нібито по пояс у землю, а погляд його очей такий іскрометний, що видається, наче ось-ось з них полетять блискавиці. Тільки ворухнись, тільки не схили покірливо голову — враз вдарить у груди і спопелить. Ніхто не міг витримати того страхітливого погляду, не народився ще в їхньому роду такий зухвалець.

Хоч бачити нікому не випадало, але дехто наважувався твердити, що в ніч, коли боги розбивають небо і кидають його уламки на землю, віщун, щоб вони не впали на селище, йде на річку, щоб ублагати Перуна, напуває його кров’ю тварин… Як він на них полює, чим приманює, невідомо, але вхід до печери перепиняли величезні оленячі роги, а всередині вся долівка була вистелена вовчими та ведмежими шкурами. І дух там від цього такий важкий, що голова наморочиться і ноги не тримають зайшлу людину.

Кожен із селищан знав, що бог сам вибирає собі жертву й поживу, а віщун тільки виконавець його волі. Рід поклав на нього всі свої надії, всі свої сподівання, звірявся в усьому. Тільки йому одному було відомо, яку жертву вимагають боги, тож нехай здобуває її будь-яким способом, у будь-якому місці, в небі чи на землі, на волі чи в лісі… І тому, коли в селищі раптом зникав собака, то всі вдавали, що його взагалі не було, ніхто навіть натяком не насмілювався запідозрити в чомусь віщуна. У грімкотливі ночі собаки тулилися до людського житла й стиха скавучали. Не вили, не гарчали загрозливо, а тільки скиглили приречено й тихо, відчуваючи незрозумілу тривогу та невідворотну небезпеку.

Роськові теж у такі ночі було лячно. Його порожня хижка наповнювалась шемранням, нерозбірливими звуками, що перекочувалися по долівці, залягали в темних кутках, скупчувалися під дошками, на яких він скоцюрблювався. Міцно заплющував очі, гадаючи, що так стане непомітним, але звуки повнішали, ставали мовби довгими м’якими пальцями, які обмацували усе в хижці, непомітно підбиралися до нього, тицяли в боки, в очі. Його починало дрібно, нестримно тіпати. Не витримував, схоплювався, видирався з тих чіпких пальців, відмахувався від тих доторків, бурмотів тремтячими губами: «Цур вам… цур вам!.. Не чіпайте мене!..» Кидався до вогнища, що блимало жаринками, і, хапаючи ротом повітря, роздмухував їх. Добрий дух вогню прокидався, зводився на весь свій великий зріст, вимахував сильними руками, помічав нажаханого Роська і накидав на нього своє світле корзно. Воно було невагоме й тепле.

Злі духи відразу одступали, ховалися, бо вогонь обпікав їм руки. Росько, підібравши ноги, присувався до нього близько-близько, дивився невідривно, благаючи доброго духа не засинати, бо йому так лячно й самотньо. І з тремтливого пломеня вогню йому всміхнулися ледь видимі добрі очі…

Серце Роськове забилося дужче, а вуста здивовано розкрилися і тихий радісний скрик зірвався з них… Ті очі були такі знайомі, такі рідні, що він не стримався й покликав:

— Мамо, мамо… ідіть сюди, до мене!.. Це я, Росько… Виходьте з того вогню… там же вам пече… А мені так холодно без… — Він не закінчив, бо двері легко розчинилися, і вологий вітер наповнив хижку.

Вогонь пригас, немов хтось накрив його великою долонею. Разом з вогнем зникли і очі.

— Мамо… — хотів покликати Росько, але крик завмер у грудях, бо на порозі нечутно з’явилася висока біла постать. За спиною у неї спалахували блискавиці і з шипінням згасали в струменях води.

«Він шукає жертву богам!..» — Росько з жахом дивився на віщуна. Йому хотілося кричати, благати про помилування, але не міг ворухнути язиком, не знаходив слів, наче позабував їх. Не відриваючи од віщуна погляду, позадкував, аж поки не притиснувся до лави біля віконця. Охопив руками ніжку, заторгав, сам не знав навіщо, може, гадав, що дерево оживе і оборонить його.

У хижі знов потемніло, вогонь зовсім заплющив очі, і тому біла постать виднілася особливо виразно й чітко. Ось вона хитнулась і рушила до Роська. Віщун ішов легко, невагомо, немовби не ступав, а тільки торкався ногами долівки. Хлопець хотів відсунутися ще далі, але намацав рукою стіну, щілину між колодами, затопкану мохом. Пальцями, якими ще тільки й міг ворушити, висмикнув жмут, із шпарини з зловісним посвистом вихопився вітер, подзьобав лице дрібними краплями дощу. І в ту ж мить відчув на своїй голові руку. Сахнувся, хотів скинути, але його зупинив голос;

— Це ти кликав матір? Я почув тебе, бо твій голос був наповнений болем і розпачем… Підведись, не бійся мене! Іди за мною!.. — Слова звучали тихо й лагідно, мов дзюркотів струмок у літню спеку. Росько