ТОЛСТОЙ ЗВЕРТАВСЯ ВИКЛЮЧНО НА «ВИ», з розвідки С. Полякова «Сулержицький
Леопольд Антонович»
На початку 1890-х рр. він познайомився і подружився з Тетяною – донькою Льва Толстого. Вона
ввела художника до будинку батьків. Сулержицький швидко завоював довіру і симпатії як самого
Л. Т., так і членів його родини. Спілкуючись з Львом Миколайовичем, хлопець був не лише
зачарований письменником, але й значною мірою потрапив під його вплив.
У листопаді 1895 р. Сулержицького закликали до відбуття військової повинності. Виходячи з
своїх нових переконань, він відмовився від служби в армії, був арештований і поміщений «на
випробування до Московського військового шпиталю у відділення для психічно хворих».
Умовляння, прохання і сльози рідних підірвали рішучість юнака. Зрештою, він погодився служити
і був відправлений до Середньої Азії.
...Переконання залишилися тими ж. Повернувшись із служби, він займався в селі під Москвою
гектографуванням нелегальних статей Л. Т.
...Слід зазначити, Л. Толстой ніколи не звертався до Леопольда Антоновича, як до більшості своїх
друзів, на «ти», а виключно на «ви», що підкреслює особливу пошану до останнього.
ОБЦІЛОВАНИЙ ВСІМА МУЗАМИ, зі спогадів К. Станіславського
Це було 1901 року.
За лаштунками театру посилено говорили про Сулера: «Милий Сулер!», «Веселий Сулер!»,
«Сулер – революціонер, толстовець, духобор», «Сулер – белетрист, співак, художник», «Сулер –
капітан, рибалка, волоцюга, американець!»
«Сьогодні, – розповідав хтось -– йду коридором, зирк: на скрині, згорнувшись калачиком, спить
милий Сулер. Він подзвонив уночі, його впустили і він заснув».
– Та покажіть же мені вашого Сулера! – кричав я, заінтригований всіма цими розповідями.
Нарешті під час одного із спектаклів «Штокмана» в моїй убиральні з’явився сам Сулер. Ні я йому, ні він мені не рекомендувалися. Ми відразу впізнали один одного – ми вже були знайомі, хоча
жодного разу ще не зустрічалися.
Сулер сів на диван, підібгавши під себе ногу, і з великою гарячністю заговорив про спектакль. О!
Він умів дивитися і бачити в театрі! А це не легко, оскільки для цього треба мати гострозоре око
душі. Сулер був хороший глядач, хороший критик, без упередженості.
По закінченню спектаклю Сулер провів мене до візника і в найостаннішу хвилину несподівано
вскочив до саней і поїхав зі мною до Червоних воріт, де я тоді мешкав. Потім він зайшов випити
склянку чаю і засидівся до пізньої ночі. Але він ні за що не погоджувався залишитися ночувати і
пішов кудись в морозну ніч.
...Сулер був актор, оповідач, співак, імпровізатор і танцюрист. Щасливець! Мабуть, всі музи
поцілували його при народженні!
ЗАЇЛИ ДОЛАРИ І БІРЖА, зі спогадів Є. Вахтангова
– Ой, які смішні люди! – говориш ти після перегляду. – Всі милі і сердечні, у всіх є прекрасні
можливості бути добрими, а заїли їх вулиця, долари і біржа. Відкрийте їх добре серце, і хай вони
дійдуть до екстатичності в своєму захваті від нових відчуттів, ...і ви побачите, як відкриється
серце глядача. А глядачеві це потрібно, тому що у нього є вулиця, золото, біржа...
Заради цього варто ставити «Потоп».
ВІТАЮЧИ ЗІ ШЛЮБОМ, ЗАСНУВ, зі спогадів Є. Росінської
Леопольд Антонович часто бував у нашій родині. Вітаючи мене і чоловіка з одруженням, він
з’явився з величезним кавуном, дуже втомлений, і відразу... заснув на дивані.
Часто зустрічалися ми, коли він був уже режисером, – бувала на всіх спектаклях Першої студії, заходили до «кабінету директора» – кімнатку з одним вікном, де стояли канапка, стіл і декілька
віденських стільців. На столі часто лежала булка, стояла пляшка молока. Сулер завжди був
вегетаріанцем, а під час хвороби доводилося сидіти на строгій дієті.
Втім, хворим його ніхто не вважав, і менше всього – він сам. «Кабінет» був на верхньому поверсі, а Сулер раз по раз літав вгору і вниз сходами, сміявся, говорив, що забуває, скільки йому років.
«ПРИЙМАЙТЕ ПОГОРІЛЬЦІВ», зі спогадів Є. Пєшкової
Улітку 1906 року Леопольд Антонович з сім’єю жив на дачі Вульф в Алушті, разом з Василем
Івановичем Качаловим і його родиною. Я в цей час мешкала з дітьми в Ялті.
Почастішали зустрічі з Сулером. ...Ми затіяли поставити спектакль в курзалі ялтинського міського
саду.... Привернув він до постановки спектаклю і Василя Івановича Качалова. Йшов спектакль
«Син мандарина». Леопольд Антонович не тільки був постановником і режисером, але й з успіхом
грав сам. Спектакль пройшов блискуче. У чудовому настрої Сулер і Василь Іванович поверталися
до Алушти, але виявилось, що дача, в якій вони жили, згоріла в їх відсутність.
Вранці наступного дня у дворі дачі Ярцева, де я жила, з’явилася процесія. Попереду йшли Мітя і
Діма з вузликами в руках, за ними – Леопольд Антонович і Василь Іванович з палицями на плечах
і солідними вузлами на них.
– Ну, приймайте погорільців, – закричав безжурний Сулер.
Погорільців влаштували в нашій квартирі, мій син Максим був в захопленні від появи у нього
старших товаришів. Ольгу Іванівну і Ніну Миколаївну розмістили у інших знайомих. Так вони і
прожили до від’їзду до Москви.
ПОМИРАЮЧИ, ДУМАВ ПРО «ДЗВОНИ», з листа Є. Вахтангова Б. Сушкевичу
Дорогий Борисе Михайловичу! Прочитайте серцем, що я пишу, і зрозумійте... За декілька днів до
смерті Леопольда Антоновича я був у нього. Ось Вам дослівний діалог.
Леопольд Антонович багато, довго і плутано говорив про «Дзвони». Мені передалася його болісна
туга. Мені здалося, що він знає, що помре і що «Дзвони» можуть не здійснитися.
Я ж ясно бачив, що він вмирає.
Тоді я схиляюся до нього і кажу:
– Не хвилюйтеся, Леопольде Антоновичу, «Дзвони» я поставлю.
Він довго і пильно дивився. Зрозумів, що я бачу його швидку смерть, і безпорадно, розгублено, хворим, тонким голосом сказав:
– Ні, чому ж. Я хочу ставити.
Я зрозумів, що він не хоче примиритися з своєю безнадійністю, і поспішив, аби не