ЦК. Так, ст. ст. 1173 - 1176 ЦК передбачають відповідальність держави за шкоду, заподіяну органами влади, правоохоронними та судовими органами, їхніми посадовими та службовими особами, незалежно від вини цих органів, їхніх посадових та службових осіб.

Відповідно до ст. 1192 ЦК суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. При встановленні повного обсягу збитків слід керуватися положеннями ст. 22 ЦК.

Статті 23 та 1167 ЦК передбачають можливість компенсації потерпілому моральної шкоди, заподіяної порушеннями його прав та охоронюваних законом інтересів. Моральна шкода компенсується незалежно від майнової шкоди та не пов'язана з її розміром. Розмір грошової компенсації моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань потерпілого, які він має внаслідок порушення його житлових прав.

Друга частина коментованої статті містить загальну відсилку до трудового законодавства та визначає, що службові особи та інші працівники, з вини яких підприємства, установи, організації мали витрати, зв'язані з відшкодуванням шкоди, несуть матеріальну відповідальність у встановленому порядку. Загальні положення щодо притягнення працівників до матеріальної відповідальності закріплені у Главі IX (ст. ст. 130 - 138) Кодексу законів про працю України.

(обратно) (обратно)

Розділ VI. ВИРІШЕННЯ ЖИТЛОВИХ СПОРІВ

Стаття 191. Порядок вирішення житлових спорів

Житлові спори вирішуються відповідно до закону.

Стаття, що коментується, має відсилочний характер та відсилає до положень законодавства для визначення порядку вирішення житлових спорів. Застосування тих чи інших положень закону залежить від характеру житлових спорів.

Житлові спори - особливий різновид спорів; це конфліктні ситуації, що виникають у процесі експлуатації житлового фонду при недотриманні встановлених нормативів власниками, наймачами і орендарями жилих і нежилих приміщень у жилих будинках^[6].

Основним органом, що розглядає житлові спори, є суд. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дії чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Житлові спори, що підлягають розгляду в суді, залежать від правових підстав виникнення і обсягу повноважень сторін. За цим критерієм виділяють спори, що випливають із Житлового кодексу, Цивільного кодексу, Сімейного кодексу^[7].

Так, із положень ЖК випливають спори стосовно ордера на жиле приміщення, спори щодо змін у складі житлового фонду, спори щодо переведення житла у нежитловий фонд (ст. 8 ЖК), спори щодо права фізичних осіб (громадян) на отримання житла у будинках державного і комунального житлового фонду, спори, що випливають із договору найму жилого приміщення державного чи комунального житлового фонду, спори щодо користування гуртожитками та службовими жилими приміщеннями, спори щодо приватизації житла (що випливають також із положень Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду") тощо. Деякі положення ЖК встановлюють виключно судовий порядок розгляду певних категорій спорів (наприклад, статті 108, 109 ЖК).

Спори, що випливають із ЦК України, можуть бути пов'язані із дотриманням права власності на житло (зокрема, права спільної сумісної та спільної часткової власності), а також із порушенням різного роду цивільно-правових зобов'язань (купівлі-продажу, міни, довічного утримання, безоплатного користування житлом, житлового комерційного найму) та правил спадкування.

Спори, що виникають із Сімейного кодексу України, можуть бути пов'язані із порядком користування житлом подружжям, якому воно належить на праві спільної сумісної власності, поділом квартири (жилого будинку) в разі розірвання шлюбу, користуванням житлом подружжям, що перебуває у фактичному шлюбі, влаштуванням дитини, батьки якої позбавлені батьківських прав, тощо.

При розгляді житлових спорів суди також мають враховувати положення постанов Пленуму Верховного Суду України:

• "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" від 12 квітня 1985 року № 2;

• "Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи" від 18 вересня 1987 року № 9;

• "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" від 4 жовтня 1991 року № 7;

• "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 року № 9.

Крім судового розгляду, житлові спори можуть вирішуватися також в адміністративному порядку. Органами, уповноваженими розглядати житлові спори, є, перш за все, місцеві державні адміністрації та виконкоми місцевих рад. Вони вирішують спори з питань обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов і надання їм жилих приміщень, про виселення із з будинків (жилих приміщень), що загрожують обвалом (ст. 112 ЖК), тощо. Разом з тим, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, суб'єкти житлових спорів вправі на власний розсуд вирішувати, звертатися їм для вирішення житлових спорів в адміністративному порядку чи обрати судовий захист порушених прав.

(обратно) (обратно)

Розділ VII. ЗАКЛЮЧНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 192. Забезпечення жилими приміщеннями громадян, направлених за кордон

Відповідно до Основ житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік громадяни, направлені на роботу за кордон, забезпечуються жилими приміщеннями у місці перебування в порядку і на умовах, які визначаються Радою Міністрів СРСР.

Коментована стаття передбачає забезпечення жилими приміщеннями громадян, які направлені на роботу за кордон. Жилі приміщення мають бути надані їх у місці перебування. Визначення порядку надання громадянам жилих приміщень відповідно до коментованої статті віддано на вирішення Ради Міністрів СРСР (на сьогодні - Кабінету Міністрів України). Правила забезпечення жилими приміщеннями працівників дипломатичних установ України за кордоном закріплені у постанові Кабінету Міністрів України від 1 вересня 1992 р. № 518 "Про норми забезпечення житловою площею працівників дипломатичних установ України за кордоном".

В разі якщо державні службовці