таким самим успіхом ми б могли бути республікою. Стільки років збирали йому на корону, і на тобі!..

А розумні люди кивали головами і вели бесіди про занепад вітчизняного футболу. І дійсно, після цього випадку футбол надовго втратив популярність. Ліонель аж зі шкури пнувся цілий тиждень, намагаючись бути добрим королем, і люди вже готові були пробачити йому того книжкового дракона.

— Зрештою, — казали вони, — футбол досить небезпечна гра, може, воно й на краще…

Подейкували, що брутальні та вперті футболісти дуже не сподобалися драконові, і він виплюнув їх у такому місці, де вони могли гратися лише у ниточку та інші ігри, які не роблять людей брутальними та впертими.

Наступної суботи парламент засів, щоб розібратися з драконом. Та, на лихо, дракон, що саме на ту пору прокинувся — адже ж була субота — і сам розібрався з парламентом, і то так, що не зосталося жодного депутата. Були спроби обрати новий парламент, але чомусь політика стала такою ж непопулярною, як і футбол, і ніхто не хотів бути обраним до парламенту. Довелося обходитися без нього. Наступної суботи усі трішечки нервувалися, але дракон поводився тихо і з’їв лише місцевий сиротинець.

Ліонель дуже, ну дуже засмутився. Він відчував, що то його непослух призвів до всіх цих неприємностей з парламентом, і з сиротинцем, і з футбольною командою, тому вважав своїм обов’язком зробити щось, аби виправити становище. Лишалося лише придумати, що саме.

Синя птаха з книги дуже мелодійно співала у трояндових кущах довкола палацу, а метелик став зовсім ручним і частенько сідав Ліонелеві на плече, коли той прогулювався між високих лілей. І юному королю спало на гадку, що не всі чудовиська з «Бестіарію» конче мають бути такими страшними і лютими, як дракон:

— А що, як мені вдасться звільнити інше чудовисько, яке б перемогло дракона?

Тоді він знову виніс «Бестіарій» у трояндовий сад і зазирнув на сторінку, що була наступною після «Дракона», аби подивитися на підпис до малюнка. Але встиг прочитати тільки закінчення слова — «кора», як раптом відчув, що книжка набубнявіла, намагаючись випустити із себе нове створіння. Щоб утримати чудовисько всередині, Ліонелеві довелося покласти книжку на землю і сісти зверху. Він хряснув рубіново-смарагдовими защіпками і послав за секретарем, який від суботи хворів і завдяки цьому не був з’їдений разом із прем’єр-міністром та рештою парламенту.

Ліонель запитав:

— Яка тварина закінчується на «кора»?

— Мантикора, звичайно ж, — відповів секретар.

— А на що вона схожа? — запитав король.

— Це затятий ворог драконів, — пояснив секретар, — вона п’є їхню кров. Жовта, з тілом лева та обличчям людини. Жаль, що ми вже не маємо мантикор — остання померла сто років тому. Прикро!

Король одразу ж побіг і відкрив книжку на сторінці з «корою», і там дійсно виявився малюнок жовтої мантикори, з обличчям людини і тілом лева, як і сказав секретар. А під малюнком було написано: «Мантикора».

За мить мантикора сонливо зійшла зі сторінки, тручи очі та жалібно нявкаючи.

Вона не виглядала надто розумною, тому Ліонель злегка підштовхнув її і сказав:

— Ну ж бо, піди і здолай дракона, сміливо!

Мантикора підібгала хвоста і слухняно попленталася у бік пагорбів. Але насправді вона зачаїлася за ратушею, а коли споночіло, вилізла зі сховку і поїла всіх міських котиків та кішечок. Суботнього ранку, коли люди боялися й носа виткнути на вулицю — бо дракон ніколи не приходив у той самий час — мантикора, скориставшись нагодою, випила усе молоко з бідонів на ґанках, а тоді поїла й бідони.

І ось, коли вона доїдала останнього півпенсового бідончика, та ще й недолитого (бо в молочника того дня розгулялися нерви), на вулиці приземлився червоний дракон, щоб подивитися на мантикору.

Побачивши свого затятого ворога, мантикора позадкувала, адже була явно не драконоборчої породи. Не знайшовши іншої ради, бідолашна зацькована істота вбігла до міського головпоштамту через єдині відчинені двері й спробувала заховатися серед ранкової пошти. Там її й знайшов дракон. Гучний нявкіт чули по всьому місту, бо, випивши стільки молока і схрумавши стільки котиків та кішечок, мантикора мала чудовий голос. Потім запала моторошна тиша, і ті люди, вікна яких виходили на головпоштамт, бачили, як з його дверей повільно вийшов дракон, разом із димом та полум’ям випльовуючи жмути мантикориної шерсті та обривки поштових конвертів. Справи йшли дедалі гірше. I хоча протягом тижня популярність короля росла, щосуботи дракон вичворяв щось таке, що дуже засмучувало громадян.

Він капостив цілісінькій день, окрім пообідньої пори, коли спочивав під деревами, ховаючись від сонячних променів, адже сам був таким гарячим, що цілком легко міг від них зайнятися.

I ось однієї суботи дракон вдерся у королівську дитячу кімнату і з’їв королівського коника-гойдалку. Король ревма ревів цілих шість днів і так стомився, що на сьомий день мусив перестати. Він почув синю птаху, що співала між трояндових кущів, побачив барвистого метелика, що кружляв між лілей, і промовив:

— Нянечко, витри мені носа, будь ласка. Я вже не плакатиму.

Нянечка вмила його і порадила не бути дурненьким маленьким королем.

— Від плачу нема жодної користі, — сказала вона.

— Ну, не знаю, — заперечив Ліонель, — проплакавши тиждень, я, здається, почав ліпше бачити і ліпше чути. Тепер, люба нянечко, я знаю, що мушу робити. Поцілуй мене на той випадок, якщо я не повернуся. Бо я йду рятувати мій народ!

— Що ж, коли мусиш, то йди, — сказала нянечка. — Тільки не забруднися і не промочи ноги!

І він пішов. Здавалося, що синя птаха співала солодше, ніж завжди, а метелик мінився барвами яскравіше, коли Ліонель знову відкрив «Бестіарій» у своєму трояндовому садку — дуже швидко, щоб не злякатися і не передумати. Книга відкрилася майже на середині, і на тій сторінці було зображено істоту, підписану «Гіпогриф». Не встиг Ліонель роздивитися картинку, як забили велетенські крила, задзвеніли копита і почулося лагідне, дружнє іржання — з книжкової сторінки зійшов білий кінь з довгою-предовгою білою гривою і довгим-предовгим білим хвостом, лебединими крилами і найдобрішими у світі очима. Він спинився посеред трояндових кущів і схилив голову.

Гіпогриф ткнувся молочно-білим носом у Ліонелеве плече, і маленький король подумав:

— Якби не крила, він був би так схожий на мого бідолашного коника-гойдалку!

Пісня синьої птахи зазвучала ще чистіше. Раптом король побачив велетенську, розпластану, зловісну