«Наша армія гарантує цілість ваших полотен», — відповів світлоокий рум'яний офіцер. «Як же так?! Зрозумійте. Мене колись виставляли в Кунстферейні». — «Гут, гут!» — захитали головами солдати.

Віктор Вікентійович повернувся до Києва у грудні 1943 року. Він був у валянках і солдатському бушлаті, підперезаному подертим шарфом, в руках палиця; вузька стежка, протоптана в снігу, вивела його на Хрещатик. Він повернув праворуч, продибав повз згорілий цирк і опинився в під'їзді. Підвів голову і довго дивився на понівечене сплетіння балок, що провиснули в порожніх прорізах поверхів. Згори сипались на нього колючі сніжинки та чорною картеччю падав воронячий грай. Тоді Віктор Вікентійович спустився в підвал і почав копирсатися в мотлохові, що звалився вниз разом з балконом та уламками перекрить: у підвалі було багато рам од піаніно — дзеркально-чорні скрині згоріли, у вогні розчинилися й зникли маленькі молоточки, вкриті ніжним фетром, залишилися лише скелети — металеві рами з мідними і сталевими струнами — примітивні, як первісні арфи. Віктор Вікентійович вдарив запальничкою по струнах. В підвалі затремтіли обгорілі, жалібні звуки. На кошлатих, вкритих памороззю струнах залишився шрам. Намети снігу в підвалі мали гострокутні обриси, наче побиті злитки скла. Потупцювавши трохи в підвалі, Віктор Вікентійович вийшов на вулицю. Перед війною він написав тридцять п'ять картин, серед яких були і портрети сина — великоголового, негарного підлітка в куцому сіренькому костюмчику і з книгою в руці. Після війни Ординцев написав чотири картини — знову оголені дівчата, тільки вони не пустували, а задумливо сиділи на мертвих, ніби випалених, берегах озер. Віктор Вікентійович писав землю газовою сажею, змішаною з вохрою; вода на його картинах застигла важка і непрозора — білила коштували дуже дорого, смарагдову зелень після війни дістати було неможливо; в 1946 році Ординцев помер од пухлини головного мозку. Він помирав довго й тяжко і перед кончиною просив Жору організувати посмертну виставку його картин. Він сповістив Жору, що кращі його картини можна знайти у Згежі, в будинку номер 28 по вулиці Чарнецького у пані Крістіни Волянкевич. Через три роки Жора Ординцев, його улюблений єдиний син, під час чергового запою продав останні картини батька огулом за 450 карбованців знайомому художникові, якого спокусили добротні підрамки й товсте, як мішковина, полотно, цупко натягнуте на підрамках.

— Жоро, — сказала, наздоганяючи їх, Ася Зельдич — працівниця вірусологічного відділу, жінка, схожа на ассірійського царя, котрому щойно поголили бороду. — Як температура?

Ігор здивовано подивився на Ординцева.

— Не міряв, — промурмотів той, підсмикуючи штани однією рукою. — І не збираюсь. Відчепись… Ти зайди до мене, — звернувся він до Ігоря. — Ти мені потрібен… Ван-Гога покажу.

— Гаразд, — сказав Ігор, — після досліду. О другій годині. Добре?

— Добре, — мовив Ординцев. — Як Баландін? Повернувся з відпустки?

— Ще в понеділок. Моторний, собацюга. Починає штовхати науку з нетутешньою силою.

— Заходь, — сказав Ординцев. — Я в третій кімнаті тепер. Поруч з Асею. Бувай.

Вони ввійшли у прохідну будку. Ординцев, не знімаючи номерка, шаснув через прохідну і швидко, майже бігом, гайнув розкислою стежиною вгору до мікробіологічного корпусу.

— Що з ним? — запитав Ігор.

— Послухайте, — зашепотіла Зельдич, ворухнувши багатозначно стрілоподібними царственими бровами. — Ординцев — геній. Ви коли-небудь зрозумієте. Він стоїть на порозі великого відкриття. Йому вчора зробили заштрик. Я наполягла на цьому. У мене в диспансері приятелька працює. В наркологічному. Спеціальний заштрик — температура сорок і повна відраза до горілки. Зрозуміло?

— Відраза?

— Людину треба рятувати, — знову ворухнула бровами Ася. — Він цілу ніч не спав. Погано йому було, не дай боже. Я дзвонила вночі. Температура сорок і шість, весь палає… А у нього серце слабке. Запій почнеться — пропаде. Ніяке серце не витримає… Білан його бачити не може. Пропаде Жора. Ні за що пропаде. Жінка від нього пішла. Дітей забрала і пішла. Йому хоча б до докторської дотягнути.

— Що за відкриття? — запитав Ігор, пригладжуючи рукою волосся.

— Докладно не знаю, — сказала Ася. — Знаю тільки, що щось, пов'язане з інтерференцією. Вдень і вночі працює. Не вилазить із віварію. Казна-що взагалі виходить. Ми спирт заховали весь… то він ефір дудлить.

— Дайте йому спокій, — порадив Ігор. — Він, коли вип'є, мухи не зачепить. Нікому не заважає. Працює собі — і нехай.

— Як вам не соромно? — обурилася Ася. — Вам легко казати. Ви нічого не знаєте. Коли він вип'є, то стає справжнім негідником. Ми його покриваємо, як можемо. Ховаємо під столом. Від Білана. Але він негідник. Він може сотворити будь-яке паскудство. Тільки між нами. Він вкрав у нашої препараторки три карбованці. З кишені халата. Чули? Для неї це капітал. Останнє забрав. А як він у відрядження до Чернігова їздив, чули? Теж не чули? Але без нього ми пропадемо. Всі теми шкереберть полетять. На ньому вся тематика тримається.

— Шкода Жору, — сказав Ігор. — Заженете ви його у домовину спеціальними заштриками. Глядіть. Бо незабаром здача тематики.

Він попрямував до своєї лабораторії.

Лабораторія Баландіна стояла осторонь від інститутських будинків, на схилі гори. Головний корпус, виробничий, біохімічний і мікробіологічний корпуси скупчились нагорі. Внизу розташувалися господарчі будівлі — механічна та столярна майстерні; звідси починались інститутські задвірки: тут зберігались тюки сіна для коней імунологічної стайні, тут у курних трав'яних закамарках були приховані розсипи бракованих ампул, які сяяли в сонячні дні гострим алмазним блиском. Майже поруч, метрів за сто від лабораторії, в найдальшому закутку, згідно з постановою місцевкому, був споруджений монументальний крематорій для спалювання лабораторних тварин; тут завжди валялись трупи: кролі — кудлаті, з брудною шерстю, морські свинки — кумедні задубілі тваринки, що загинули в ім'я науки і були принесені в офіру дивній, але могутній богині, яку звуть Дисертація і якій поклоняються тисячі людей.

Лабораторія Баландіна розташувалася в окремому цегляному приземкуватому будиночку, просторому й незручному. Колись тут була протичумна станція Південно-Західного краю. Цементовану підлогу в будиночку встелили лінолеумом, але все ж земляний холод відчувався у приміщеннях. Зате в лабораторії зроду не водилися ні миші, ні пацюки. Дикий виноград обплітав стіни, а біля входу в лабораторію Баландін і Дорошенко завели навіть невеличкий квітничок, посадили яблуню та сливу. Лозицький