шепіт весняного листя... я дотикаюсь до спокою для мене єдиного можливого в світі... такого не буває у звичайних людей... я входжу в тебе і розчиняюсь в тобі... я маю тебе і хочу мати ще і ще... я пливу в тобі як в глибокій могутній ріці... я вірю що зло і жалі оминуть нас як вже оминуло... я люблю тебе і люблю нашу любов і наших дітей і прийдешнє і цілий світ який є наш... бо ми в ньому єдині і неповторні... вір мені... тримай мене... тримайся за мене... люби мене... не бійся нічого... я завжди буду з тобою... люби мене сьогодні зараз і завжди... люби мене... люби мене...

Ми з Васильком сиділи у саду під деревами і мовчали. Власне вийшли поговорити, бо я лишився у них ночувати, як вже часто бувало, і перед сном ми вийшли подихати свіжим повітрям і перетерти дещо без сторонніх вух.

Але балачка не вдавалась, було багато про що говорити, але зумисно нічого не виходить, і ми мовчали обоє, думаючи про те саме. I цього врешті було досить.

— Ну, і що, ти гадаєш, буде далі? — порушив я мовчанку, розуміючи, що питання дурне, що на нього відповіді Василько не має і я також, і що це я спитав так просто, аби щось сказати.

— По-перше, ти скоро знайдеш собі пару і одружишся. Це точно.

— Звідки така впевненість?

— По-перше, я це відчуваю. А по-друге, по тобі видно, що більше блядувати не хочеш і давно дозрів до чогось справді стабільного, як от у мене. Так що це справа недовга, десь вона вже наближається до тебе, твоя половинка.

— А далі?

— А далі не знаю нічого! Шлях Вовка, Закон Вовка, Знак Вовка, що воно все в біса означає? Де воно і що воно? Куди рухатись, що робити?

Василько встав, потягнувся і раптом видав із себе довгий протяжний вовчий клич, такий, що мені аж моторошно стало. От тобі й на!

Він широко усміхнувся, бачачи мою розгубленість, на яку і сподівався, і знову сів поруч.

— От тобі і знак вовка! I що?

В кущах неподалік раптом почувся якийсь грізний шурхіт, і несподівано з-поза цих кущів вийшов до нас великий темно-сірий вовк з потужними сильними грудьми, могутньою шиєю і доволі суворим виразом морди.

Він подивився на нас немигаючим важким поглядом.

Ми завмерли обоє, не в силах поворухнутись.

Вовк дивився на нас якусь мить, потім оскалив зуби, ніби усміхаючись, підійшов зовсім близько і раптом, розвернувшись, ліг просто біля наших ніг, важкою спиною до нас, і впірив погляд у ніч, туди, куди дивились і ми в німому питанні про майбутнє.

--- КІНЕЦЬ ---

Текст звірено з виданням: Покальчук Ю.В. Заборонені ігри: Повісті / Худож.-оформлювач І. В. Осипов. — Харків: Фоліо, 2005. — 222 с. — (Графіті). — С. 3-124 ISBN 966-03-3031-6.

Сканування: LvM

Перетворення з PDF, вичитка: Віталій Стопчанський

Файл взято з е-бібліотеки “Чтиво”

www.chtyvo.org.ua