зіпсованими рурами.

Цілу ніч, аж до ранку, я провів з моєю батерією, і коли б я мав хоч 100 грамів хліба, я почував би себе найщасливішою істотою на землі. Проте, коли людина триматиме себе порядно і не буде входити в колізію з існуючими нормами права чи безправ'я, вона завжди може бути щасливою. Так було й тут. Вранці я дістав 400 грамів ориґінального хліба 1933 року, гарячої води, а сіль мої колеґи мали. По сніданкові я почував себе так добре, що наближався до тієї межі, коли людина стає на позиції всепрощення. Та раптом брязнув замок, і в камеру вступив комендант, той самий, що вчора крутив під моїм носом листівкою.

Мої колеґи підхопилися і, як військові, стали перед ним струнко. Я теж попробував і собі наслідувати їх та, мабуть, не зовсім вдало наслідував, бо комендант передусім до мене із свистом прошепотів:

— Ну, як?

Я, підтягнувши праву до лівої, подякував «гражданіна-начальника», а він, буркнувши: «Тото ж!» — трахнув дверима і пішов геть.

— Звідки ви його знаєте? Це страшний пся-віра, це ж Кукушкін — говорили мені колеґи.

Я їм сказав, що саме він, цей Кукушкін, вирішив, що найкраще починати мені мій осідок тут з тієї вбиральні, про яку ви вже знаєте.

— Пропали ви, товаришу, їй-богу, пропали. Він вас не лишить в супокої! — була резолюція Гастінґса, симпатичного зрусифікованого англійця, колишнього комівояжера «Новороссийского Товарищества», чи як він любив називати «Нью-Раше Компані».

По візиті Кукушкіна я почав знайомитись з моїми колеґами. Виявилось, що в 54-й камері сиділи виключно так звані «шпіони».

Гастінґс працював, як шпіон, на користь Англії, інженер Рем, зукраїнізований бельгієць з Донбасу, на користь Франції; Келерман, німецький пастор з Донських колоній, на користь Німеччини і, нарешті, дядько Микита з Поділля на користь Румунії.

Серед цього букету «запроданців» тільки я (коли я пізніше довідався в чому мене обвинувачують) виглядав пристойно, бо справді мені жадних запроданських справ не інкриміновано, а обвинувачувано лиш в тому, що я, яко член підпільної організації, намагався шляхом збройного повстання зліквідувати на Україні і Північному Кавказі (Кубань) большевицький режим і відновити «буржуазну» Українську Народню Республіку. Проте, хоч я з усіх точок погляду належав до злочинців вищої ідейної кляси, мої наміри були цілком ідейнополітичні, мені у відміну від «колеґ-шпіонів» приписано було надалі найсуворішу дієту, з категоричною забороною передач, листування й побачень.

Колеґи мої теж дуже зрідка діставали передачі, бо на волі шалів всеобіймаючий всіх трудящих і трудову інтеліґенцію — голод. До того ж мої колеґи на три чверті походили з західньо-европейського пня і не мали традицій допомагати ближньому, а дядько Микита походив аж з Поділля, і хто там міг знати куди він подівся, коли його піймали на кордоні з Румунією, куди він намагався з «батьківщини трудящих всього світу» втекти, щоб не вмерти з голоду.

Тепер я, доснідавши і побачившись з Кукушкіним, поговоривши з колеґами, лишив батерію й зайняв чи власне визначив для себе п'яте, останнє, ліжко, замкнене автоматичним замком. Тільки тепер я побачив, що 54-а камера до всього іншого має безліч блощиць, а ще мабуть більше тарганів, чорненьких і риженьких з вусиками. А в дверях очко, і конвоїр безшумно ходить по коридору у валянках, підходить до дверей і «чир-чир» клямкою від очка — подивиться і піде далі. І так що дві хвилини — «чир-чир». Інженер Рем по п'ятимісячному сидінню отого «чир-чир» вже не міг зносити і щоразу вуха затуляв ватою. А я нічого, хоч з часом іноді несподівано здригався.

Всі мої колеґи були людьми милими і спокійними. І тяжко було мені, людині, що неутаємничена в науку розпізнавання шпіонів, добачити в мирному пасторові шпіона-запроданця. А мені він найбільше подобався. На життя він дивився з погляду вічности, одружений не був, хоч і мав добродійну племінницю, яка щосуботи приносила йому передачу.

А проте, хоча пастор мав би і не одну племінницю, ситуація була трагічна. І щосуботи, вранці, зідхаючи пастор зкорочував очкура в його пастирських штанях. Пастор був справді грубенький, але катастрофічно тоншав.

— 3наєте, він (слідчий) мені сказав: «Я з тебе карандаш зроблю!»— І я відчуваю, що він з мене таки його зробить, — додавав з сумом пастор.

Щонеділі, один раз на тиждень, давали нам «Правду», і я й пастор перечитували її від слова до слова. Всі інші — не хотіли читати.

— Читайте, — говорив пастор. — Влада дає це вам з ідеальних міркувань, щоб ви, заблудші на контрреволюційні манівці, зрозуміли ваші гріхи і чимдуж швидше спокутували перед непорочним Кукушкіним.

— Не маю чого спокутувати, — кидав злісно Рем.

— А ви подумайте, — додавав, імітуючи слідчих, пастор.

— Вже вісім місяців думаю.

— Що, юноша, вісім місяців, порівнюючи з вічністю!

— А я, знаєте, читаю «Правду» з насолодою, — говорив пастор. — І читаючи, завжди пригадую, як у нас було в старі часи у німецьких тюрмах. Тоді з допомогою в'язнів ані каналів не копали, ані залізниць, ані фабрик не будували. В'язні спокутували свої провини перед Богом і мусіли цілісінький день читати Євангелію і виспівувати псальми. Той з в'язнів, що найретельніше та найголосніше виспівував, передстроково звільнявся з тюрми. Отож ціла тюрма від раня до вечора горланила псальми, і далеко навколо було чути відданих вірі Христовій наших конокрадів і розбишак. Якось так сталося, що недалеко від одної тюрми оселилися філософ Емануїл Кант, що, як відомо, написав «Критику чистого розуму». Коли його ці в'язничі чистосердні псальма цілком вивели з рівноваги, він не менш ретельно і наполегливо почав атакувати німецький уряд, домагаючись ліквідації цього старого звичаю. І його справді зліквідували. Мені здається, що щонедільна «Правда» для нас — це своєрідне відродження того доброго занехаяного німецького звичаю в дещо новій формі.

При цих пасторських екскурсах в історію ми завжди сміялися, але він лишався серйозним і зрівноваженим.

— І я вам скажу, — продовжував пастор, — що в «Правді» я знайшов причину мого арешту. І майте на увазі, причина не тільки в тому, що я пастор, так би мовити, «опіюм для народу'» з точки погляду нашого начальника міліції, і не тому, що я шпіон, бо я ним не був і бути не можу, а тому, що я думаю цілком інакше. От прошу, — і пастор показав на великий фейлетон Михаїла Кольцова.

— Бачите, що тут написано? — Фейлетон був з наголовком «Машини, лошаді, люді».

— Розумієте? — продовжував пастор. — Спочатку машини, потім коні, а аж потім люди. Оце те, що мене різнить. Бо ціле життя я передусім ставлю людину, потім тварину, а аж потім машину.

— Ша, отче! —