Іван Корсак

ОТАМАН ЧАЙКА

Роман

1

Хто ти?

Сам себе словами Пілата тепер можеш спокійно спитати...

А може, й справді ти, Міхале Чайковський, умив руки від власної долі, як Пілат колись умивав від долі Його, всі інші на твоїх же очах щойно від долі твоєї також умили руки, вмили ще й охайненько витерли, і тепер, усіма покинутий, сидиш самотньо на стамбульському березі Босфору, як сидів дев’ять з лишком літ тому, досвітком 25 серпня 1841 року, дев’ять таких ризикових і химерних літ.

Як і тоді, пори світанкової, виють пси з європейського боку, а з цього, азійського, вторить їм шакалів виття занудне... Тоді тебе обіймав страх, як дати раду собі в чужій країні, серед чужого люду, мови якого й словечка не тямиш, чого гріха таїти, побоювався посольства російського, що пронизало щупальцями нишпорок всю оттоманську імперію, і мало тебе давно-предавно вже на оці. З тими тривожними думками, що муляли душу і млоїли, ти непомітно тоді заснув, а прокинувся від мелодійного голосу муедзинів, що кликали на молитву вірних. Зараз так само виють пси і шакали з обох боків протоки цієї, хлюпає хвиля і знімає солоні бризки, з кигиканням пронизливим, зблиснувши сліпучо-білими крилами, спадають на воду чайки і знову вгору злітають стрілами, таке ж високе, неймовірно синє, аж фіолетове небо, наче Творець, коли фарбував, зумисне передав йому синьки, і так само лунають над стрімкими шпилями мінаретів розлогі голоси муедзинів. Тоді коротенький сон змив теплим літнім дощем твій страх і побоювання, зараз же несила зімкнути повіки, що почервоніли і пекли. Тепер немає страху, зате є невизначеність, млосна й терпка, дошкульніша навіть за страх.

Хто ти?

Поляк з неіснуючої нині держави, пошматованої і розчавленої вкотре чужинським чоботом, не раз забризканим кров’ю твоїх родаків, востаннє, вже на твоїх очах, кров’ю побратимів-повстанців 1831 року, які піднялися, нехай навіть без твердого сподівання, спільно із українцями істинно за вашу і нашу свободу. Чи ти більше козак з українського краю, де зродився, до якого приріс душею, і тепер вже не відірватись довіку, інакше душа та стане розчахнутим деревом? Ні Польща, ані козаччина українська тебе тут, у Стамбулі, не мають чим захистити, польський емігрантський уряд Адама Чарторийського у Парижі все обіцяє тобі, своєму агентові у Туреччині, виклопотати для недоторканності американське громадянство — та заблудилося десь воно поміж розбурханих і пінистих океанських хвиль. Нарешті вчора французький посол, милий і гречний Аупік, знічено ховаючи очі, ламким і надтріснутим голосом без вини винуватого офіційно звідомив:

— Мені прикро, але надалі Франція позбавляє вас своєї опіки.

Отож від сьогодні, Міхале, ти ніхто, цілком безоружний перед царськими нишпорками, які мають право будь-якої миті заламати тобі руки, пов’язати і відправити милуватися не стамбульськими краєвидами, які так нагадують тобі милий Київ, а безбережними та іскристими сибірськими снігами — те замилування супроводжуватимуть не мелодійні голоси муедзинів, а завивання голодної вовчої пісні, від якої гусне і стигне у жилах кров.

* * *

Ти — ніхто і нічий.

Тобі пригадають усе, починючи з боїв на Волині.

Але ж долю свою вибирав ти сам, і навіть зараз, у безвиході глухій та темній, не каєшся. Та доля зростала разом з тобою десь там, в таких неблизьких ниньки краях, на берегах річечки Коденки, у любих Гальчинцях, селі Житомирського повіту, верст за тринадцять од Бердичева, тодішнього торговельного Єрусалима українського, Русі наддніпрянської. Ще тільки ти на Божий світ заявився, ще першим криком появу свою возвістив, як дідусь твій повагом перехрестився і вгадав чи напророкував ту долю:

— Назовімо Михайлом, Міхалом... Хай козацький архангел його береже.

Дух шляхетності і козацтва, як запах сушеного липового цвіту, припасеного на випадок хвороби на зиму, дух той запорозький у їх домівці був невивітрюваним вже за кількох поколінь. Тебе, ледве від землі відріс, взялися вдягати по-козацьки, навіть шапку з пером чаплі носив, як в давніх гетьманів України, — вся родина тішилася тим, а вельми твій дядько, аж голову від замилування перехилював, бо його улюбленцем став від народження. В їх роду були кардинали і воєводи, був посол у Січ Запорозьку, чималенько із роду допомагало Наполеонові звільняти Польщу від російської окупації... А як один з них проти батькової волі пішов служити царю і воював на чужому боці на Березині, то не захотів батько його навіть і бачити. Син насмілився все ж прийти у російському мундирі і при орденах імператорських — і тоді схопив старий револьвера і вистрілив в того тремтячою рукою. Куля, на щастя, лише мундир пробила, але син більше ніколи не посмів перед батьком постати...

А Міхалів батько так рано, на жаль, відійшов, мама ж його, чи не найвишуканіша красуня в окрузі, заміж вдруге зареклася виходити, всю ласку й тепло тобі віддала, аби виріс правдивим таки козаком. Хоч дрібненький, та жвавий, по землі ледве вчився ходити, а в сідлі вже тримався вправно; тільки вгору трішки піднявся, як став ганяти верхи, аж мерехтіло в очах, аж переляк хапав старших, коли мчав повз дубові гайки і березові, знов вилітав на рівнину, де обабіч шляху то вусатий ячмінь котив хвилю, то, наче снігом посипані, зацвітали і до памороків пахли гречки, синє небо зливалося воєдино з полем, лляним, квітуючим...

Ледве очі заплющиш, як постане у пам’яті стара церковка при в’їзді в Гальчинці, з долини річки чути шум і кректання водяного млина, старістю втомленого і неспинного вічно, довгий шерег біленьких хат у садах, що благовіють медом і бджолиними крилами аж видзвонюють. А ще, певно, навіть як помиратимеш, бринітимуть струни і звучатиме тихий голос твого учителя, кобзаря Левка, що наспівував думи козацькі й пісні — вони п’янили кріпше вина, ті пісні про вольність, ті думи, що мали сміливість кривду називати кривдою.

Доля не раз манила ласим дарунком, та ти виходив на інший, свій шлях. Зовсім ще молоденького обрали житомирці тебе маршалком, але ж зрікся гонорової тої посади на користь дядька, що посів на виборах друге місце — принесли-бо з вирію бусли на втомлених крилах не тільки весну, а й дух свободи людської та бажання її здобути.

Ти тоді сам умив руки від власної долі, бо ж куди, вважав, неправди багато на світі і злої кривди. Он поміщикові тамбовському за батькову участь у полоненні