Видання Історичного клубу «Холодний Яр» Роман КОВАЛЬ ОПЕРАЦІЯ «ЗАПОВІТ» Чекістська справа № 206

Не несвідомість мас, не байдужість селянства до боротьби за визволення причинилось до упадку нашої боротьби за державність у 1917–1920-х рр., але кари гідні занедбання провідників нашого державного корабля, нашої тодішньої еліти, яка не тільки не зуміла розбудувати сильної армії, здатної до боротьби за державність, але навіть потрапила прогайнувати і цю збройну силу, що її мала у своїх руках.

Лев ШАНКОВСЬКИЙ, історик

Заувага редактора

З метою полегшити прочитання книги частину документів перекладено на українську мову та виправлено пунктуацію. Деякі документи скорочено.

Щиро дякую за допомогу в підготовці книги

Василеві БІЛОШАПЦІ, Григорію ГРЕБЕНЮКУ, Костянтинові ЗАВАЛЬНЮКУ, Вадимові ЗОЛОТАРЬОВУ, Вікторові КоВАЛЮ, Сергієві КОКІНУ, Володимирові КОРОТЕНКУ, Богданові МАТЮШКУ, Ренатові ПОЛЬОВОМУ, Валерію ПОНОМАРЕНКУ, Володимирові ПРИСТАЙКУ, Олександрові ПШЕННІКОВУ, Романові СЕРбИнУ, Володимирові САВЧЕНКУ, Симонові САВЧЕНКУ, Володимирові САПІ, Георгію СМІРНОВУ, Павлові СТЕГНІЮ, Лідії УЛЯНИЧ, Лідії ТИТАРЕНКО та Олександрові

Вступ

Біографії «сєкрєтних сотрудніков» чекісти завжди старанно оберігали від стороннього ока і вуха. Навіть у Самостійній Україні, майже через століття після подій, нащадки Фелікса Дзержинського замовчують прізвища сексотів. Прикладом цього є своєрідна дослідницька діяльність офіцерів СБУ Дмитра Вєдєнєєва і Сергія Шевченка. У своїх дослідженнях вони не завжди висвітлюють правду про історичне минуле, часом навіть приховують її. Так, у книзі «Українські Соловки» (Київ, 2001) Вєдєнєєв і Шевченко змінили назви кількох чекістських операцій і затаїли прізвища провокаторів, зокрема і колишнього повстанця, який 17 червня 1923 року виманив Юрка Тютюнника на совєтський берег Дністра, де його й арештували чекісти.

Навіть у приватній розмові Сергій Шевченко відмовився назвати справжнє прізвище «сексота Задунайського». Як же тоді реставрувати історію? Як тоді не помилитися в цій тонкій роботі? Адже за такого підходу можна й чекіста, інфільтрованого в українське підпілля, необачно назвати учасником Визвольної боротьби та ще й вшанувати його.

Чому продовжується потурання зрадникам нашого народу? Чому така зворушлива турбота про їхню «честь»?

Висвітлити вкриті кривавим покровом таємничості образи сексотів виявилося непросто навіть на початку XXI століття. І все ж унікальні знахідки не минають наполегливого дослідника. Наслідком такої удачі є пропонована книга. В її основу лягли таємні розробки ЧК-ҐПУ операцій «Заповіт», «Щирие», «Лес» та інших.

Чекістські розробки завжди ховали під грифом «Совершенно секретно». Це, так би мовити, «святая-святих» кривавих слуг диявола. Хоча дехто і сьогодні намагається замовчати злочини ЧК та імена виродків, все ж морок кривавих таємниць розвіюється.

У книзі йдеться про операції ҐПУ, спрямовані проти бойових українських організацій п'яти губерній — Катеринославської, Кременчуцької, Миколаївської, Одеської та Херсонської.

Фрагменти деяких документів я використав у попередніх своїх дослідженнях, реставруючи біографії отаманів Андрія Гулого-Гуленка, Мефодія Голика-Залізняка, Дениса Гупала, Юрія Дроботковського, Ларіона Загороднього (у більшовицьких документах частіше зустрічається неправильний варіант Завгородній. — Авт.), Герасима Нестеренка-Орла, Чорного Ворона (Черноусова), кубанця Костя Блохи (Здобудь-Волі) та члена Холодноярського повстанкому Григорія Яковенка. Але більшість чекістських документів, оприлюднених у цій книзі, уводиться в науковий та публіцистичний обіг вперше. Це стосується й документів про боротьбу вереміївського отамана Івана Савченка-Нагірного, який діяв по обидва береги Дніпра, в Полтавській і Київській губерніях, і підпорядковувався Холодноярській організації.

Провокатори

В операції «Заповіт» вирішальну роль відіграли колишні петлюрівці Петро Трохименко і Юхим Терещенко.

Петро Трохименко (інколи на московський манір — Трофименко, навіть Трофимов) співпрацю з ЧК почав 25 квітня 1921 року. До того брав участь у Визвольній боротьбі. 1917-го виявив себе як організатор українізації 6-го армійського корпусу, очолював навіть його Українську військову раду. Начальником штабу корпусу тоді був генерал-майор Олександр Греків, невдовзі начальний вождь УГА і командувач Армії УНР.

З документів чекістської розробки «Заповіт» можна зрозуміти, що в часи Національної революції Трохименко увійшов до Центральної Ради від Всеукраїнської ради військових депутатів, а навесні 1918 року працював комендантом (чи комісаром) Єлисаветградського повіту. Підтверджень цього в інших документах я не знайшов. У списках членів Центральної Ради від 8 серпня 1917 року є прізвище Трохименка, але Павла Петровича (№ 368) [2, с. 220]. Можливо, це брат Петра Трохименка, а може, й однофамілець…

Гортаючи сторінки кримінальних справ на холодноярських отаманів, довідуємося, що Трохименко брав участь в антигетьманському виступі у листопаді — грудні 1918 року. В повстанських загонах воював до травня 1919 року, коли приєднався до Армії УНР. Як старий соціал-демократ був призначений на посаду державного інспектора 4-ї Київської дивізії Юрка Тютюнника. Очевидно, саме з цією частиною наприкінці 1920 року опинився за «дружніми» польськими дротами. Та довго за ними не пробув…

Не помилюся, коли серед причин повернення багатьох вояків Армії УНР до совєтської України назву ностальгію за Батьківщиною, тяжкі побутові умови емігрантів і тривогу за долю родини.

У таборах працювали більшовицькі репатріаційні комісії, які переконували вояків Армії УНР повертатися. Хоча більшість інтернованих ставилася до комісій вороже, все ж знаходилися легковірні, які, повіривши в московські обіцянки амністії, записувалися до списків репатріантів.

У Польщі «Генерального штабу полковник» (насправді військовий урядовець) Петро Трохименко якийсь час продовжував службу в українських військових інституціях. З чотиритомної справи на холодноярських отаманів дізнаємося, що він був присутній «у штабі Симона Петлюри» під час відрядження в Україну емісарів-підпільників [15, арк. 94]. Швидше за все, йдеться про Повстансько-партизанський штаб Юрка Тютюнника. Знав Трохименко і генерал-хорунжого Андрія Гулого-Гуленка, який працював проти більшовиків з території Румунії. У липні 1921 року Трохименко, вже будучи сексотом, нагадував йому, що вони зустрічалися у