на землях України. Всім було дивно: приходять австрійці, розмовляють по-їх-ньому і з ними цілуються. Почалися розмови, і ми їм вияснювали, хто ми є і чому так радіємо. Наш марш на схід Кам'янця до Жмеринки-Вапнярки, а залізницею до Одеси і там бій під Херсоном. Найкращі наїші спомини це була плавба пароплавом до Олександрівська.

Після бою на станції в Олександрівську пробоєвики і я з ними були залишені на берегах Дніпра, і ми відступали разом з кораблем, який обстрілював через наші голови большевицькі банди, які намагалися нас залапати. Крісові сальви з корабля не дали нас полонити.

Ми зазнали приємного зворушення, коли вперше побачили в Олександріівсьїку українське військо. Була це Запорозька дивізія. Командири їхні були полк. Болбочан і Натіїв. Наша Гуцульська сотня під командою буковинця поручника Бужора дійшла дальше до каблукового мосту на Дніпрі (його називали «Кічкас»).

В Олександрівсвку ми пробули два маже два дні. Гарне місто <11> над самим Дніпром. Стрільці вдивлялись у Дніпро і кожний старався пояснювати ці старі місця і славу нашої старої Січі. Ми скакали у Дніпро, купалися і коли один з наших відплив задалеко і почав топитись, і як ми його вирятували, то він почав дорікати, пощо ми його рятували, чейже у Дніпрі варта було втопитись. Це був щирий висказ любови до нашого Дніпра.

Нема на сьогодні слів, якими б описати нашу радість і велике щастя, що ми усусуси були на землях Запорозького козацтва. Ми бачили на власні очі розлогі степи, дніпрові пороги, Великий луг, де колись козацтво гуляло.

В Олександрівську усусуси спільно з запорожцями бавилися і запрошували селянство і з ним знайомились. Наш капельмайстер Гайворонський був вічно зайнятий, бомусів нам пригравати до співу і до танців.

Гетьманський переворот застав нас в Олександрівську. По місті появилися різні оголошення і державні розпорядки у формі афіш з підписом «Павло Скоропадський, Гетьман всієї України». Багато написано неправди про Гетьмана, що ніби в той час дуже ворожо прийнято було Гетьмана. Я не чув якогось нарікання чи ворожого ставлення до Гетьмана, а чув ось такі слова: «Аж тепер може настане якийсь порядок.» Це були вискази наших селян-патріотів, які дуже потерпали від тодішніх большевицьких банд, що вешталися від села до села, крали-грабили, робили, що самі хотіли, ґвалтували жінок та вбивали невинних людей. До перевороту я був свідомий, що ми на Україні, однак влади чи якогось війська я не бачив. Були якісь урядовці, як їх нази-ли «городовими», то були п'яниці, які спали на лавках, іїхцілий світ не обходив.

Перше військо я побачив в Олександрівську, як я вже згадав, Запорізьку дивізію. Можливо, українське військо було згуртоване десь коло Києва, однак всюди, де переходили ми, його не бачили. Кілька разів бачив я київських Січових стрільців, як роззброєних вояків, які крутилися в легіоні не як Січові стрільці, але як явні агітатори проти Гетьманської влади своєї держави, їхня агітація не знайшла доброго ґрунту між нами. Вони скоро щезли, бо їм грозив поворот назад до австрійської армії. <12>

Деякі фальшиві історики згадують про карні експедиції, що йшли по селах, і знущалися і били невинних людей. Я мав нагоду бути з невеликим віділом в одній із таких карних експедицій недалеко від Олександрівська. Це було якесь непорозуміння в одному селі за розподіл якогось майна. Пам'ятаю, лежали вози без коліс і якась вітрова помпа, яка тягнула воду, і її хтось розібрав. Сварка людей мене не інтересувала, але вістун Семенюк якось помирив сварливих селян з тим, що знесли всі розібрані частини і пустили той водотяг в рух. І на цім всі погодилися, і настав спокій. Наше знайомство з молодими хлопцями того села було, так як ми думали, досить щире. Ми заночували в одній стодолі, певні спокійного спочинку. Раптом ці молоді парубки, які пару годин тому з нами браталися, закричали: «Руки вверх!» і нас в гарний спосіб роззброїли, забрали від нас ручні гранати і набої до крісів. Ми подивляли відвагу цих молодих хлопців, однак в наших душах ми не дивувалися — це ж були нащадки наших степовиків-запорожців. І наші майбутні борці за українську державність. Так ми думали як усусуси-патріоти. А воно пізніше показалося, що це були звичайні собі грабіжники. Ми могли з ними легко справитись, потягнути їх до відвічальности і їх строго покарати. Однак наше сумління не допустило до кровопролиття. Та на цьому не скінчилось, бо десь коло 5-ої години рано ми почули гук на Дніпрі. Це ті парубки в'язали по три гранати докупи і кидали у Дніпро — заглушували рибу, а опісля збирали ту заглушену рибу. По такій ловлі риби ця степова голота щезла, і ми її більш не бачили.

Якщо б ця експедиція була зложена з німецьких чи мадярських вояків, то ці грабіжники були б строго покарані. Ми з встидом верталися до легіону і зобов'язалися словом про цю аферу нічого не говорити, а на другий раз бути більше обережними. Експедиції карали і били, лише в історії не сказано за що і чому. Як у нашім випадку, нарікання на Гетьманську владу, що вона відповідальна за всю цю сваволю, не відповідає правді і фактам.

В місяці червні усусуси переїхали до Єлисаветграду, і моя сотня закватирувала в селі Масляниківка. У перших днях нас з гуцульської сотні вислано на варту на станцію в Єлисаветі. З будинків станції місцеве населення брало все, <13>

що хотіло, а як не стало вже нічого, то почали зривати футрини з вікон. Ми були змушені часом навіть вдарити прикладом кріса, бо вони нахабно протиставились.

Пізніше ми вартували коло якихсь великих забудовань, які кругом були засмічені якоюсь малясою, що походила з виробництва броварні чи ґуральні, яка приміщувалась в тих забудованнях. Ми мали наказ нікого не впускати. Під вечір цього ж дня ми побачили кількох молодих парубків, як вони виносили з будинків якісь машинові колеса і на наших очах нищили це добро. І знову ж треба було відганяти і бити цих грабіжників.

Я сам бачив, як ця голота вдерлася в публічний город і почала рубати сокирами молоді деревця на дишлі до возів. І знов треба було відганяти цих нищителів народного добра. Історія згадує, що Гетьманська влада розганяла і била невинних селян, одначе не каже за що. Як я згадую вище, так били і розганяли цих грабіжників і не давали грабити і нищити державне добро.

Історія ніколи не згадала, як в Єлисаветграді якась грабіжницька голота напала на шпиталь і викидала через вікна матраци й подушки і ладувала на вози. І знов нарікання на Гетьманську владу, що вона била і розганяла невинних людей.

Якщо били наших селян (чи радше злодіїв-грабіжників), то це були австрійсько-мадярські й німецькі війська, а не Гетьманські. Усусуси били