Litvek - онлайн библиотека >> Джеймс Крюс >> Детская литература: прочее и др. >> Мій прадідусь і я

Джеймс Крюс МІЙ ПРАДІДУСЬ І Я


МІЙ ПРАДІДУСЬ І Я, або ж ВЕЛИКИЙ ХЛОПЧАК І МАЛИЙ ХЛОПЧАК


Мій прадідусь і я. Иллюстрация № 1
Перекладено за виданням: James Krüss. Mein Urgroßvater und ich. Alfred Holz Verlag, Berlin 1972

Переклад з німецької ЛІСНЯКА ЮРІЯ ЯКОВИЧА

Малюнки НАБОКИ ОЛЕГА ВАСИЛЬОВИЧА


Мій прадідусь і я. Иллюстрация № 2

ДЕНЬ ПЕРШИЙ,

у який я познайомлю вас із своїми сестричками Аннекен та Йоганнекен, горішньою бабусею, прадідусем та собою. Цього дня показано, як складаються абеткові вірші, й наведено два приклади. Висловлено також корисні відомості про абетку, про те, як ми говоримо, та про швидку допомогу зламаному підборові.


Мій прадідусь і я. Иллюстрация № 3 Мій прадідусь був дуже розумний. Доживши до шістдесяти п'яти років, він витяг на берег човна й верші, якими все життя ловив морських раків-омарів, і заходився майструвати. Він майстрував для дітей дзиґи й вірші, а це, погодьтеся, дуже розумне діло.

Коли мені було десять років, прадідусеві було вже вісімдесят чотири. Але він іще майстрував — правда, частіше вірші, ніж дзиґи.

Жив він на острові Гельголанді, нагорі, у своєї дочки, а моєї бабусі. Я називав її горішньою бабусею, бо дім її стояв високо, на скелях Гельголанду.

Другу свою бабусю, що жила внизу, на березі біля підніжжя скель, я називав долішньою бабусею, але про неї мова буде згодом. Зараз я розповідатиму про горішню бабусю, що в неї жив прадідусь. Вони мали свій будинок на Трафальгарській вулиці, нагорі. Але прадідусь майже щодня з ранку до вечора порався в рибальській коморі, що стояла навпроти будинку по другий бік вулиці. Я навідував його там, коли тільки міг. Ми майстрували вдвох, але не дзиґи, а вірші..

Якось мої сестрички Аннекен і Йоганнекен захворіли на кір. Звісно, це прикра хвороба, але температура в них швидко спала, нічого не боліло, і вони були навіть раді, що хворіють. До школи ходити не треба, можна цілий день гратись у ляльки, а до того ж іще й сусіди та родичі приносять усякі ласощі.

Та найбільшу вигоду з того кору мав я. Адже це заразна хвороба, тож мене вирядили геть із дому. Послали на Трафальгарську вулицю до горішньої бабусі та прадідуся.

— Здоров, Хлопчак! — гукнув прадідусь, коли я прийшов з усім своїм манаттям. — Що, хочеш поміняти судно?

— Так, капітане! — відповів я й підніс ліву руку до плетеної шапочки. Хлопчак, або Хлопчачок, — це так мене прозивають.

— Салютують правою рукою, — сказав прадідусь. — Крім того, я не капітан. Капітан стоїть онде на дверях! — і показав на горішню бабусю, але та тільки невдоволено похитала головою й буркнула: «Казна-що».

Моя горішня бабуся, що жила нагорі, на скелях острова, була дуже поважна жінка. А відколи її чоловік, мій дід, купив справжнього катера з мотором і почав плавати на ньому з острова до материка й назад, вона стала ще поважніша.

— Той катер скоро нас із торбами пустить, — сказала вона, коли ми якось по обіді сиділи в кухні. — Досі, поки мали тільки шлюпку, щороку вистачало мотка мотузки, кількох дощок, двох відер фарби та латки-другої на вітрило. А тепер стільки всього треба, господи, щомісяця витрачаємо цілий капітал!

— Зате ж і заробляємо вп'ятеро більше, — засміявся прадідусь.

— Заробляємо? — закричала горішня бабуся. — Ти це називаєш заробляти? Та я кожну марку, що він приносить, мушу зразу потратити на харчі! Цікаво мені знати, хто їх поїдає на катері, оті гори провізії! Ними б можна прогодувати сімдесятьох сімох голодних домовиків!

— Ой лихо, — шепнув мені прадідусь. — Як вона почала про домовиків, то не змовкне до страшного суду. Тікаймо!

Він підвівся й сказав:

— Я йду до майстерні, Маргарето, і малого візьму з собою.

— Авжеж, хочете вшитись і зоставити мене саму з моїми клопотами! — вигукнула бабуся. — Чисто по-чоловічому! І хлопця до цього привчаєте, щоб із нього виросло таке саме ледащо, як і ви.

Я ніколи не втручався в суперечки старших. Я тільки сказав: «Бувайте, бабусю!» — і вслід за прадідусем вислизнув із кухні.

— Коли захочете кави з гарячими булочками, вертайтесь о четвертій! — пролунало нам навздогін. — Бо я до ваших Содома й Гоморри ані ногою!

— А що таке Содом і Гоморра?

— То були такі двоє міст, де весь час панував розгардіяш. Про це можна прочитати в біблії.

— А чого це бабуся раптом згадала ті Содом і Гоморру? — допитувався я.

— Та то ж вона мою майстерню так називає. Ну, надягай шапку. Зараз підемо через вулицю.

На острові завжди віяв вітер, а в Трафальгарську вулицю він удирався просто з моря. Восени, коли над островом завивали північно-східні вітри, на вулицях так дуло, що малому хлопцеві, як-от я, можна було зіпертись на вітер, мов на стіну, і не впасти.

Правда, того дня — хоча вже був кінець вересня — погода була непогана. Та все ж поки я, ступнувши чотири кроки, перетнув вулицю й разом із прадідусем увійшов до рибальської комори, щоки мої від вітру встигли почервоніти.

Я зразу кинувся до драбини й подерся нагору, до прадідусевої майстерні, де стояла токарня. Але прадідусь гукнув:

— Назад, Хлопчак! Ми будемо внизу.

— Та я тільки візьму одну чи дві дзиґи — погратись! — відповів я й подерся драбиною далі.

— Стережися! Там, нагорі, Шкіряна Лізбет!

— Шкіряна Лізбет? — злякано скрикнув я. І помаленьку почав спускатись.

— Ти ж знаєш, що наша рибальська шлюпка лежить на березі, — сказав прадідусь. — А коли шлюпка не на воді, Шкіряну Лізбет заносять до комори. Адже так?

— А справді! — погодився я й швиденько спустився з останніх щаблів.

Шкіряна Лізбет була, власне, не якась там лиха жінка. То була шкіряна лялька з людину завбільшки; колись прадідусь заплатив за неї в Гамбурзі на ярмарку великі гроші. Вона вже багато-багато років лежала в невеличкій каюті нашої рибальської шлюпки, що, звичайно, так і називалася — «Шкіряна Лізбет». Та лялька була ніби талісманом, що захищав шлюпку, і тому її дуже шанували. Але дорослі часто розказували нам, дітям, такі страхи про неї, що ми трохи побоювалися її. Тільки прадідусь ніяких страхів не розповідав. Він казав: «То все дурні вигадки. Просто шкіряна лялька, та й годі. І крапка!»

І все ж, коли я поліз на драбину, він захотів трохи наполохати мене. Але я добре знав чому: прадідусь хотів заманити мене у вершівню. Бо як я вже заб'юсь нагору, в токарню, витягти мене звідти не так легко. Тож я пішов за ним до вершівні, де стояли круглі й чотирикутні кошики з дерева та мотузяної сітки, що тоді