плутанині думок він відчув, що вершиться надзвичайне правосуддя. У минулому він був розпусником, дурним і безвідповідальним. А тепер доля грала з ним у таку саму безглузду й безвідповідальну гру. То була помста, і Бог таки є.
Йому захотілось помолитися. Сорок років тому він кожного вечора ставав навколішки біля ліжка. Вечірня формула його дитячих років прийшла до нього з якоїсь давно не відкриваної шухляди пам'яті майже без зусиль. «Господи, благослови тата й матусю, Тома і Сісі, і маленького, мадемуазель і няньку, і всіх, кого я люблю, і зроби так, щоб я був гарним хлопчиком. Амінь». Усі вони вже померли, усі, опріч Сісі.
Здавалося, що розум його став м'яким і розчинився, на душі йому зробилося спокійно-спокійно. Він піднявся нагору, щоб вибачитися перед Доріс. Вона лежала на канапці, що стояла поруч ліжка. На підлозі він побачив пляшечку з написом «Тільки для зовнішнього споживання». Вона випила майже половину.
— Ти не кохав мене, — було все, що вона сказала, коли розплющила очі і його побачила.
Доктор Ліббард приїхав вчасно, щоб запобігти серйознішим наслідкам.
— Ви не повинні більше робити цього, ніколи, — сказав він, коли містера Гаттона не було в кімнаті.
— А що може мене зупинити? — визивно запитала вона.
Доктор Ліббард подивився на неї своїми великими сумними очима.
— Ніщо не зупинить вас, — сказав він. — Тільки ви самі й ваша дитина. Хіба то не страшний злочин проти вашої дитини, не дозволити їй народитися на світ через те, що ви хочете його покинути?
Доріс помовчала, а потім прошепотіла:
— Добре, я не буду.
Містер Гаттон просидів біля неї до ранку. Зараз він почувався справжнім убивцею. На якийсь час він спромігся переконати себе, що кохає цю беззахисну дівчину. Задрімавши у кріслі, він прокинувся затерплий, замерзлий, і відчув себе спустошеним, позбавленим будь-яких емоцій: він був лише стомлений, страждаючим тілом. О шостій він роздягнувся й ліг у ліжко, щоб поспати зо дві години. Того самого дня по обіді присяжні коронера виголосили рішення: «Винен у навмисному вбивстві», і справу містера Гаттона було передано до суду.
Міс Спенс почувалася зле. їй було нестерпно важко давати свідчення на суді у присутності публіки, і коли все скінчилося, вона була недалеко від нервового зриву. Вона погано спала, у неї були проблеми з травленням (на нервовому грунті). Доктор Ліббард заходив до неї мало не щодня. Вона дуже багато говорила з ним — головним чином про справу Гаттона. Обурення її не мало меж. Як жасно навіть подумати, що до тебе у дім навідувався убивця. Хіба не дивно, що так довго можна було помилятися щодо справжньої суті того чоловіка? (Але в неї від самого початку була якась, хоча й не зовсім певна, підозра.) А тоді ще та дівчина, з якою він одружився, такого низького походження, майже повія. Новина, що друга місіс Гаттон чекає на дитину — посмертне дитя засудженого і страченого злочинця — викликала в неї огиду; то було щось страшне, неподобство, та й годі. Доктор Ліббард відповідав ввічливо й ухильно і приписував їй бром.
Одного ранку він перепинив її посеред звичної тиради:
— До речі,— промовив він тихим сумним голосом, — гадаю, що насправді то ви отруїли місіс Гаттон.
Міс Спенс зо дві секунди дивилася на нього очима, що мало не повилазили з очниць, а тоді спокійно відповіла: «Так». Потому розплакалася.
— Мабуть, кавою.
Здалося, що вона кивнула на знак згоди. Доктор Ліббард витяг авторучку й охайним, каліграфічним почерком виписав їй рецепт на снодійні пігулки.
Перекладено за виданням: Ellery Queen's Book of Mystery Stories. — London, 1974. © Олена Поманська, 1999, переклад.
Олдос Гакслі (Хакслі) (1894–1963) — англійський письменник, есеїст і критик, один з найвидатніших англійських прозаїків XX сторіччя. «Всесвіт» опублікував переклади двох його романів: «Жовтий Кром» (1978, № 1) і «Прекрасний новий світ» (1994, 5–6, 7).
Опубліковано у журналі «Всесвіт» (1999, 5–6)
Йому захотілось помолитися. Сорок років тому він кожного вечора ставав навколішки біля ліжка. Вечірня формула його дитячих років прийшла до нього з якоїсь давно не відкриваної шухляди пам'яті майже без зусиль. «Господи, благослови тата й матусю, Тома і Сісі, і маленького, мадемуазель і няньку, і всіх, кого я люблю, і зроби так, щоб я був гарним хлопчиком. Амінь». Усі вони вже померли, усі, опріч Сісі.
Здавалося, що розум його став м'яким і розчинився, на душі йому зробилося спокійно-спокійно. Він піднявся нагору, щоб вибачитися перед Доріс. Вона лежала на канапці, що стояла поруч ліжка. На підлозі він побачив пляшечку з написом «Тільки для зовнішнього споживання». Вона випила майже половину.
— Ти не кохав мене, — було все, що вона сказала, коли розплющила очі і його побачила.
Доктор Ліббард приїхав вчасно, щоб запобігти серйознішим наслідкам.
— Ви не повинні більше робити цього, ніколи, — сказав він, коли містера Гаттона не було в кімнаті.
— А що може мене зупинити? — визивно запитала вона.
Доктор Ліббард подивився на неї своїми великими сумними очима.
— Ніщо не зупинить вас, — сказав він. — Тільки ви самі й ваша дитина. Хіба то не страшний злочин проти вашої дитини, не дозволити їй народитися на світ через те, що ви хочете його покинути?
Доріс помовчала, а потім прошепотіла:
— Добре, я не буду.
Містер Гаттон просидів біля неї до ранку. Зараз він почувався справжнім убивцею. На якийсь час він спромігся переконати себе, що кохає цю беззахисну дівчину. Задрімавши у кріслі, він прокинувся затерплий, замерзлий, і відчув себе спустошеним, позбавленим будь-яких емоцій: він був лише стомлений, страждаючим тілом. О шостій він роздягнувся й ліг у ліжко, щоб поспати зо дві години. Того самого дня по обіді присяжні коронера виголосили рішення: «Винен у навмисному вбивстві», і справу містера Гаттона було передано до суду.
Міс Спенс почувалася зле. їй було нестерпно важко давати свідчення на суді у присутності публіки, і коли все скінчилося, вона була недалеко від нервового зриву. Вона погано спала, у неї були проблеми з травленням (на нервовому грунті). Доктор Ліббард заходив до неї мало не щодня. Вона дуже багато говорила з ним — головним чином про справу Гаттона. Обурення її не мало меж. Як жасно навіть подумати, що до тебе у дім навідувався убивця. Хіба не дивно, що так довго можна було помилятися щодо справжньої суті того чоловіка? (Але в неї від самого початку була якась, хоча й не зовсім певна, підозра.) А тоді ще та дівчина, з якою він одружився, такого низького походження, майже повія. Новина, що друга місіс Гаттон чекає на дитину — посмертне дитя засудженого і страченого злочинця — викликала в неї огиду; то було щось страшне, неподобство, та й годі. Доктор Ліббард відповідав ввічливо й ухильно і приписував їй бром.
Одного ранку він перепинив її посеред звичної тиради:
— До речі,— промовив він тихим сумним голосом, — гадаю, що насправді то ви отруїли місіс Гаттон.
Міс Спенс зо дві секунди дивилася на нього очима, що мало не повилазили з очниць, а тоді спокійно відповіла: «Так». Потому розплакалася.
— Мабуть, кавою.
Здалося, що вона кивнула на знак згоди. Доктор Ліббард витяг авторучку й охайним, каліграфічним почерком виписав їй рецепт на снодійні пігулки.
Перекладено за виданням: Ellery Queen's Book of Mystery Stories. — London, 1974. © Олена Поманська, 1999, переклад.
Олдос Гакслі (Хакслі) (1894–1963) — англійський письменник, есеїст і критик, один з найвидатніших англійських прозаїків XX сторіччя. «Всесвіт» опублікував переклади двох його романів: «Жовтий Кром» (1978, № 1) і «Прекрасний новий світ» (1994, 5–6, 7).
Опубліковано у журналі «Всесвіт» (1999, 5–6)