Litvek - онлайн библиотека >> Карл Теодор Ясперс >> Философия >> Осьова епоха (фрагмент)

Карл Ясперс
ОСЬОВА ЕПОХА (Фрагмент)


Основою філософії історії на Заході була християнська віра. В монументальних pоботах, починаючи з Августина і закінчуючи Геґелем, опираючись на віру було задекларовано присутність Бога в історії. Основні цезури є моментами прояву Бога. Ще Геґель говорив: вся історія йде до Христа і з Нього виходить; поява Сина Божого є віссю загальної історії. Щоденним свідченням цієї християнської структури загальної історії є наш відлік часу.

Але християнська віра є тільки однією з багатьох, вона не є вірою всього людства. А тому таке бачення універсальної історії має той недолік, що воно актуальне тільки для християн. Але навіть на Заході християнин не об'єднав свого емпіричного розуміння історії з своєю в і рою. Формула віри не є для нього тотожною з тезою емпіричного пізнання дійсного процесу розвитку історії. Суть історії світу відрізнялася в очах християнина від світської історії. Віруючий християнин може навіть досліджувати християнську традицію так само як і інші емпіричні предмети.

Вісь загальної історії — якщо вона існує — слід було б насправді шукати як фактичний стан, котрий був би актуальний для всього людства, в тому числі і для християн. Такою віссю може бути епоха, яка породила те, чим з того часу стала людина; це мала б бути епоха найбільш плідного формування буття людини, причому в формі, яка б поза всяким сумнівом охоплювала як Захід так і Азію, щоправда при цьому ми обійдемо критерій змісту віри; тоді для всіх народів мали б постати однакові рамки їх історичного розуміння самих себе. Здасть ся, ця вісь сучасної історії проходила близько п’тисотого року до нашої ери, вона полягає в тому духовному процесі, який мав місце в 800–200 роках до нашої ери. Саме там була найглибша цезура історії. Тоді власне і народилась сучасна людина. Назвімо цей час «осьовою епохою».

а. Характеристика осьової епохи, Саме на цей час припадає ряд надзвичайно важливих подій. В Китаї живуть Конфуцій і Лао-цзи, зароджуються всі напрямки китайської філософії, працюють Мо Ді, Чжуан-цзи, Лі-цзи і багато, багато інших. В Індії появляються «Упанішади», повчає Будда, як і в Китаї розвиваються різні філософські школи від скептицизму до софістики і нігілізму включно. В Ірані розвиває своє вчення Заратустра, де світ постає як активна боротьба добра і зла. В Палестині появляються пророки — почавши Елією, потім Ісайя та Ієремія, аж до Деутероісайї. Греція дає Гомера, філософів Парменіда, Геракліта і Платона, трагіків, а також Фукідіда і Архімеда. Все, що означають ці імена, поставало незалежно одне від одного на протязі цих кількох сторіч чи не водночас і в Китаї, і в Індії, і на Заході.

У всіх цих трьох окремих світах людина починає усвідомлювати буття як ціле, усвідомлювати себе і свої межі — і це власне і є тим, що виділяє саме цю епоху, є в ній новим. Саме там усвідомлена вся загроза світу і наше безсилля. Там ставляться запитання, що сягають основ. На краю прірви шукається рятунку і свободи. Розуміючи свою обмеженість ця епоха ставить перед собою дуже далекосяжні цілі. Боні пізнає безумовність в глибинах буття собою і засліпленості трансценденцією.

Все це було здійснене з допомогою рефлексії. Свідомість проясняється, появляється навіть свідомість власної свідомості, мислення про мислення. Народжується духовна боротьба, появляються спроби взаємопереконування, починається обмін думками, використовують ся аргументи, апелюють до емоцій. Обговорюють ся найсуперечливіші варіанти. Дискутується, створюють ся» школи, розщеплюється духовне, взаємозв'язане навіть в протиставленнях — все це будить неспокій і рух, як і ведуть до духовного хаосу.

В цю епоху виробились основні категорії, які побутують в мистецтві і тепер, були закладені основи світових релігій, як і дотепер формують наше людське життя. В найширшому розумінні слова були зроблені перші кроки в напрямку до універсальності.

Завдяки цьому процесу всі погляди, звичаї і ситуації, з якими до цього часу безрефлексивно згоджувались, були піддані перевірці, поставлені під знак запитання й похитані. Вир втягнув в себе все. Якщо субстанція старих часів, яку він застав, була ще живою і дійсною, то вона була через свої прояви пояснена а отже й змінена.

Закінчилася епоха міфу, яку пронизував спокій та очевидність її непорушних основ. Грецькі, індійські, китайські філософи і Будда в своїх основних переконаннях, пророки в сьому баченні Бога вже не були в межах міфу. Настала боротьба раціоналізму і здобутого раціо досвіду з міфом /logos contra mythos/ боротьба за трансцендентність Єдиного Бога проти неіснуючих демонів, боротьба з не істинними формами богів породжена моральним бунтом проти них. Божество було підсилене етизацією релігії. Натомість міф вилився в мову, вона стала говорити щось інше, ніж те, що було закладено в міф первинно, мова зробила з міфу метафору. В перехідній фазі, яку можна назвати міфотворчою вже в іншому розумінні, бо міф як ціле вже не існував, міфи зазнали зміни, були схоплені в новій більш глибокій перспективі. Старий міфічний світ досить легко розвалив ся, однак він залишився тлом для цілого, бо в народних масах віра все ж залишилася / в результаті чого йому потім знову вдалося відвоювати свої позиції в багатьох областях /.

Всю цю зміну в людстві можна назвати одухотворенням. Слабне внутрішня непроблематичність життя, здійснюється перехід від спокою полюсів до неспокою породженого суперечностями і антиноміями. Людина перестає бути замкнутою в собі. Вона стає певна себе, а тому відкрита для нових необмежених можливостей. Вона вже може чути і розуміти те, про що до цих пір ніхто не питав і чого ніхто не проголошував. Появляються нечувані речі. Разом з своїм світом і собою людина починає відчувати буття, але не до кінця: питання залишається без дефінітивної відповіді.

Вперше появляються філософи. Люди як індивіди відважилися покластися на самих себе. Пустельники і мандрівні мислителі в Китаї, аскети в Індії, філософи в Греції, пророки в Ізраїлі — всі вони є одним і тим же незалежно від різниць в вірі і різниць їх внутрішніх позиці й. Людина змогла внутрішньо протиставити себе всьому світу. Вона відкрила в собі джерело, завдяки якому піднялась вище себе і світу.

В спекулятивному мисленні вона піднімається до самого буття, взятого без двоякості, при зникненні суб'єкта і об'єкта і збіжності всіх протиставлень. Те, що на найвищій точці підйому сприймається як віднайдення самого себе в бутті або ж як ипіо mystica, як злиття в одне ціле з божеством чи як перетворення в знаряддя спекулятивної думки — виражається двозначне і може