Litvek - онлайн библиотека >> Альфред ван Воґт >> Научная Фантастика >> Вічний замінник >> страница 2
втілення, використала його розум, – сказав Грейсон так, ніби йшлося про щось цілком звичайне. – Вона, очевидно, не може існувати сама по собі. Вона намагалася використати мене. . – він питально поглянув на Малкінса.

Той кивнув:

– І мене.

– Гадаю, ми надто сильно опиралися.

Малкінс витер спітніле чоло.

– Білле, – сказав він, – все це як сон. Я одружуюся й розлучаюся кожні сорок років. Береш за себе, здавалося б, двадцятирічну дівчину, а вона через кілька десятків років виглядає на всі п’ятсот.

– Ти вважаєш, усе відбувається в нашій уяві?

– Та ні ж бо, ні. Думаю, вся ця цивілізація справді існує, правда, дивлячись, що розуміти під існуванням. – Малкінс аж застогнав. – Давай не будемо про це. Коли я читаю деякі теорії про походження життя, я відчуваю себе на краю безодні. Якби нам тільки вдалося якось позбутися Харта. .

– То ти ще не знаєш? – невесело посміхнувся Грейсон.

– Ти про що?

– У тебе є зброя?

Малкінс мовчки простягнув лазерний випромінювач. Грейсон узяв його, приставив до своєї правої скроні й натиснув на гачок. Малкінс рвонувся був до нього, та надто пізно.

Вузький білий промінь, здавалося, пройшов крізь Грейсонову голову. Позад нього на дерев’яній стіні утворилася чорна дірка, яка іще тліла по краях. Неушкоджений Грейсон незворушно націлив трикутне дуло на свого співрозмовника.

– Хочеш, спробую на тобі? – весело запитав він.

Літній Малкінс здригнувся і рвучко потягнувся до випромінювача:

– Віддай!

Потроху заспокоївшись, запитав:

– Білле, що будемо робити? Я помітив, що зовсім не старію.

– Думаю, нас тримають у резерві. – Грейсон підвівся і простягнув руку.

– Ну, Генрі, радий був тебе побачити. А що як відтепер ми будемо зустрічатися тут щороку й ділитися враженнями?

– Але ж...

Грейсон якось силувано всміхнувся.

– Візьми себе в руки, друже. Чи ти ще не зрозумів? Це найграндіозніша річ у Всесвіті. Ми житимемо вічно. Ми – можлива заміна, як щось трапиться.

– Але що? Що все це робить?

– Спитай мене через мільйон років. Може, тоді й відповім.

Він повернувся і, не озираючись, вийшов з бару.