башт під «фіолетовим чорнилом неба» («Зі сторожової вежі»), і «у травах писане теплом ім'я надії сонцелице» («Весна»). Та боляче б'є в душу важкий тупіт фабричних людей, які йдуть із роботи з тавром нужди на спітнілих, закурених обличчях («За Сміховом»), вражає глибиною художності невеликий шедевр «У передмісті» з історією гіркого та щасливого життя… І над усім — заплакані очі дівчини-чешки із риторичним запитанням: «Kde domov muj?», зрозумілим без перекладу. І мотивам таємничості, загадковості спонтанно приходить на зміну жорстока дійсність уярмленого народу, серед якого він, на читацький погляд, іще є й від імені якого він іще намагається говорити. «Жертви ларам» — це прощання поета з Прагою, із Чехією. На жаль, назавжди.

Наприкінці вересня 1896-го Рільке вирушає до Мюнхена, вступати на відділення філософії місцевого університету. Вивчає живопис, літературу, історію і філософію. Пише листи, читає вірші графині Ф. фон Равентлов, якою по-юнацькому захопився. Навчання не закінчив, одначе про нього вже заговорили як про поета. Того ж року Рене видав три випуски збірки, переважно з власними віршами, під назвою «Wegwarten» («Петрові батоги»), які, сам майже не маючи засобів до існування, безкоштовно роздавав своїм читачам із текстом на обкладинці: «Пісні, подаровані народу». Вони, як писав поет у передмові до першого випуску, мали «нести в убогі хатини хоч трохи радості й світла».

У грудні 1896 р. вийшла збірка «Traumgekrönt» («Вінчаний снами»), писана в 1894–1896 pp. Тут Рільке — неоромантик. Впадає у вічі вперта спроба зректися повсякденності на догоду «справжній поезії». Автору часом заважає конкретика значень слів, отож їх вигадливі конструкції — не що інше, як намагання уникнути однозначності сказаного. В окремих творах задля більшої ефектності Рільке нехтує навіть ритмікою, чого в попередній збірці він собі не дозволяв. Вірші — переважно споглядальні. В них панує атмосфера сну, мрії, тут відсутні грані між уявним і реальним. Свій настрій поет намагається передати за допомогою натяків, відтінків, напівтонів. Тут — «хвилі звуків», «дух ночі», «яблучний танок», «дух юного вина», «тінь метелика в траві». За відсутності поетичного стрижня у ліричній стихії раз по раз виникають модні під ту пору мотиви втоми, відрази до життя, що видаються надуманими й неорганічними, особливо після прочитання перед цим попередньої збірки, про яку йшлося вище. Було б несправедливим, одначе, не відзначити наявності низки вдалих віршів.

1897 р. — перша поїздка до Італії (Арко, Венеція). Після повернення, 12 травня в Мюнхені в оселі романіста Я. Вассермана Рене зустрівся із екстраординарною інтелектуалкою, на 14 років старшою за нього, уродженкою Санкт-Петербурга, дочкою німкені та генерала російської служби, походженням із прибалтійських німців (хоча предки-гугеноти були родом із Франції), Луїзою Густавівною Андреас (дівоче прізвище — Саломе). Вона ввійшла в історію як Лу Андреас-Саломе (1861–1937), «російська муза» Рільке, хоча насправді ця роль була завузькою для неї. Лу після навчання в Цюриху вийшла заміж і жила в Німеччині. В німецькій енциклопедії сказано, що вона — автор двадцяти виданих за життя книг есе та белетристики; там її порівнюють із найбільш відомими німецькими письменницями своєї епохи. Повідомляється також, що Лу фон Саломе була автором ста тридцяти дев'яти наукових статей із психоаналітики. Була відома своїм спілкуванням із талановитими людьми (до Рільке була дуже близькою подругою Фрідріха Ніцше, який був зачарований «росіянкою» з «орлиною гостротою розуму та хоробрістю лева», пізніше — Зиґмунда Фройда). Бути незбагненно близькою і такою, що водночас невблаганно уникає близькості, — в цьому ключ магії «сестринства» жінки, яка вражала сучасників розумом і силою характеру… Закохавшись у Лу, Рене пізніше під її впливом пише вірші, прозу про Росію (точніше б сказати — про Русь), перекладає російських поетів — Лєрмонтова, а також Ґіппіус і Фофанова; переклав «Чайку» Чехова, але переклад, на жаль, утрачено. Відтоді й до самої смерті Рільке не мав постійного притулку. Він жив то в Росії, то в Німеччині, Італії, Франції або Іспанії, частково підтримуючи себе заощадженнями, що дістались у спадок, частково за рахунок лекцій, але в основному за рахунок допомоги покровителів^[3].

У жовтні 1897 р. — переїзд до Берліна. Рільке оселяється неподалік вілли Вальдріден у Шмарґендорфі, де на той час мешкає Лу з чоловіком, професором-іраністом К. Ф. Андреасом, навчається в Берлінському університеті. А в грудні вийшла його збірка «Advent» («Перед Різдвом»), присвячена Ю. Вайнман, господині першого мюнхенського помешкання Рільке-студента. До неї ввійшли вірші, написані в 1896–1897 pp. у Празі, Мюнхені, Дрездені, Вольфратхаузені, Венеції, Південнім Тіролі, Констанці. Збірка є логічним продовженням попередньої — «Traumgekrönt» («Вінчаний снами»). Основний її настрій — очікування. Очікування різдвяного свята, творчого осяяння, нових шляхів у творчості. Хоча лише два роки минуло від часу написання літературного листа під назвою «Геть очікування!». Композиційно збірка складається з кількох циклів: «Gaben» («Дарунки») — з «первісним світом», із «часом, що сконав» «у безбарвності самотніх літ, де мулько голові»; «Fahrten» («Походи») — з венеційськими тихими гондолами, що «як помисли, темні», з відвідинами млина, що, «мовчазний і ветхий», натягнувши «по самі вуха шапчину», слухає, як співає струмок із людських пісень сумну; «Funden» («Знахідки») — де «тиша, в якій моє безвілля дише…» — з якимись несталими образами, що витають у напівснах-напівмаревах, та ін.

Навесні 1898 р. — друга поїздка Рільке до Італії (Арко, Флоренція, Віареджо) з відвідинами по дорозі матері, що відпочивала на озері Ґарда. Тут він — за бажанням Лу — по свіжих слідах пише нотатки, що стали відомими пізніше як «Флорентійський блокнот». Цього ж року побачила світ збірка малої прози Рільке «Повз життя», драма «Без сучасного».

Незакінчену, видану лише через багато десятиліть поетичну книгу-цикл «Christus — Elf Visionen» («Явлення Христа») було створено в 1896–1898 pp.

Відвідування лекцій у Берлінському університеті, вивчення з Лу російської мови поглинали весь час Райнера. «Російська муза» йому читала твори Л. Толстого та М. Гоголя, напевно ж, і розповідала про «малоросіянина», великого російського письменника, готуючись до поїздки на свою батьківщину, до Росії.

А в квітні 1899 p. Рільке разом із Лу (за наполяганням якої два роки тому змінив французьку форму свого даного з народження імені Рене на німецьку, більш «тверду й романтичну», Райнер) та її чоловіком вирушає на Схід, спершу відвідує рідних Лу в Санкт-Петербурзі, а потім прямує до Москви, де поселяється в