боці затоки. На сході синіми переблисками неба і води мінився овид. Прямо перед ними стрімко спадали вниз крутосхили, а далеко внизу уривали серед каменів свою довгу мандрівку морські хвилі.

— Ось, Харрі, зараз ти стоїш на історичному місці, — повідомив Ендрю. — В 1788 році британці відправили до Австралії першу партію каторжан. Вирішено було поселити їх у бухті Ботані-Бей, за кілька миль на південь звідси. Але потім милостивий капітан Філліп розсудив, що краєвид там надто суворий, і послав човен уздовж берега — вибрати ліпшу місцину. Обігнувши мис, на якому ми наразі стоїмо, вони знайшли найкращу затоку в світі. Трохи згодом сюди прибув і капітан Філліп, а з ним — 11 кораблів, 750 каторжан — чоловіки й жінки, 400 моряків, 4 роти солдатів і провіант на два роки. Але в цім краю не так легко жити, як здається на перший погляд. Британці не вміли ладнати з природою так, як аборигени. І коли через два з половиною роки приплив ще один корабель з провізією, виявилося, що британці майже вимерли з голоду.

— Але, схоже, з часом справи пішли на краще, — Харрі кивнув у бік зелених верховин. Від спекоти в нього по шкірі стікали цівочки поту.

— У британців — так. — Ендрю сплюнув з обриву. Вони провели поглядом шлях жирного плювка, поки той пропав з очей. — Їй пощастило, що до моменту падіння вона вже була мертва, — сказав він. — Поки тіло падало, вдаряючись об скелі, каміння виривало з нього шматки.

— Скільки часу вона була мертва, коли її знайшли?

Ендрю поморщився:

— Судмедексперт установив, що 48 годин. Але він…

З його жесту Харрі зрозумів, що лікар любить випити.

— До того ж ти не довіряєш круглим цифрам?

— Тіло знайшли у п’ятницю ранком, тому можна припустити, що смерть настала вночі проти середи.

— Свідки є?

— Як бачиш, машини можна ставити там, унизу. Вночі це місце не освітлене і людей тут практично не буває. Досі свідків не знайшлося, і не думаю, що вони взагалі з’являться.

— І що ж нам робити?

— Ми зробимо, як мені сказав шеф: підемо в ресторан і будемо витрачати державні гроші. Як-не-як, ти зараз найвищий представник норвезької поліції в радіусі двох тисяч кілометрів. Щонайменше.

Ендрю і Харрі сіли за столик, накритий білою скатертиною. Рибний ресторан «Дойлз» стояв на березі Вотсонс-Бей, від моря його відділяла лише вузенька смужка пляжу.

— Ну, то як тобі? — поцікавився Ендрю.

— Як у глянсовому журналі.

Перед ними на пляжі хлопчик і дівчинка ліпили з піску замок. За ними простягалося блакитне море, вдалині височіли величні зелені гори і хмарочоси Сіднея.

Харрі замовив ескалопи і тасманійську форель, Ендрю — австралійську камбалу, про яку Харрі ніколи раніше не чув, і пляшку шардоне, «звичайно, не підходяще для подібного випадку, зате білого на колір, приємного на смак і прийнятного за ціною». Він дуже здивувався, коли Харрі заявив, що не п’є.

— Ти що, квакер? — запитав він.

— Ну що ти! — відкинув його припущення Харрі.

Ресторан «Дойлз», приклад давнього родинного бізнесу, за словами Ендрю, вважався одним з кращих у Сіднеї. Наразі відвідувачів у ресторані було багато, чим Харрі спробував пояснити те, що їх довго не обслуговують.

— Тутешні офіціанти схожі на планету Плутон, — нервово зауважив Ендрю. — Рухаються по периферії, з’являються раз на двадцять років і зовсім не помітні неозброєним оком.

Харрі не зміг видушити з себе ні краплі жовчі у відповідь і просто відкинувся на спинку стільця.

— Принаймні, тут смачно годують, — визнав він. — Ти тому так вирядився?

— І так, і ні. Як бачиш, відвідувачі тут не при параді. Але я зарікся приходити в подібні місця у футболці і джинсах. Костюм — хоч якась компенсація.

— Не зрозумів.

Ендрю поглянув на напарника.

— У аборигенів не такий вже високий статус, як ти і сам помітив. Уже перші прибулі сюди британці писали, що місцеве населення ласе до спиртного, — сказав він.

Харрі з цікавістю слухав.

— Вважалося, що це у нас у крові. «Вони тільки й можуть, що дмухати у довгі дерев’яні рурки, які називають діджериду, зчиняючи страшенний ґвалт», — писав один з них. Тут хваляться, що в Австралії вдалося інтегрувати кілька культур і створити облаштоване суспільство. Але для кого воно облаштоване? Все лихо або все щастя — з якого боку поглянути — в тому, що місцеве населення вже не беруть до уваги.

Аборигени практично не беруть участі у суспільному житті Австралії, крім хіба що політичних питань, що безпосередньо зачіпають інтереси корінного населення та його культури. Австралійці охоче прикрашають свої будинки витворами тубільного мистецтва. А самих тубільців найчастіше можна надибати у списках нестатечних, самовбивць і ув’язнених. І Австралії у чорношкірого в 26 разів більше шансів опинитися у в’язниці, ніж у білого. Поміркуй над цим, Харрі Ховлі.

Ендрю допив вино, а Харрі став міркувати над цим. І над тим, що за свої тридцять два роки він жодного разу не їв смачнішої риби.

— Ні, расизму тут не більше, ніж в інших країнах. Австралія — полікультурна країна, тут живуть люди з усіх кінців світу. Просто щоб піти до ресторану, мені доводиться надягати костюм.

Харрі кивнув. Що тут скажеш?

— Я чув, Інґер Холтер працювала в барі?

— Так, звичайно. Бар «Олбері» на Оксфорд-стрит у Паддінґтоні. Я думаю, увечері можна буде туди навідатися.

— А чому не зараз? — Харрі починала дратувати уся ця непоквапливість.

— Тому що спочатку треба привітатися з господарем.

Несподівано на зоряному небі з’явився Плутон.

Ґліб-пойнт-роуд виявилася затишною і не дуже діловою вулицею, всуціль забудованою скромними ресторанчиками, в основному з національною кухнею.

— Колись тут був богемний район Сіднея, — розповідав Ендрю. — У сімдесятих я жив зовсім неподалік. Ще й досі тут можна знайти вегетаріанські ресторани для людей, що звихнулися на охороні природи та альтернативному способі життя, а також книжкові крамниці для лесбіянок та багато чого іншого. А от старі добрі хіпі і «кислотники» перевелися. Що популярнішою ставала Ґліб, то дорожчало тут мешкання, і тепер я зі своєю зарплатою поліцейського вже не можу собі цього дозволити.

Вони звернули праворуч, до Херфорд-стрит, і увійшли у хвіртку з номером 54. Назустріч їм з виском вискочила невелика кудлата чорна істота і вишкірила дрібні гострі зубки.

Чудовисько мало розлючений вигляд і вражаюче нагадувало ілюстрацію з туристичного буклету. «Тасманійський диявол. Агресивний, мертвою хваткою хапає за горло. Вид на межі зникнення». На останнє Харрі покладав великі надії. Але коли цей екземпляр кинувся вперед з широко роззявленою