Марсель Пруст У ПОШУКАХ УТРАЧЕНОГО ЧАСУ АЛЬБЕРТИНА ЗНИКАЄ

Роман

Переклад з французької Анатоля Перепаді

Розділ перший

Горе і забуття

«Панна Альбертина поїхала!» Страждання діймає дужче душу, ніж розум. Щойно намагаючись дати лад своїм думкам, я гадав, що розлука без останнього прощай — це саме те, чого я прагнув, і, порівнюючи убогість утіх, зажитих з Альбертиною, з багатством прагнень, яких вона мене позбавила, дивувався своїй проникливості та дійшов висновку, що не хочу більше її бачити, що вже розкохав її. Але слова: «Панна Альбертина поїхала» різонули ножем по серцю, і біль той був такий гострий, що мені здавалося: ще трохи — і я не витримаю. Виходить, те, що для мене, на позір, нічого не важило, було власне сенсом мого життя; я мав негайно покласти край цим мукам; жаліючи себе, як жаліла моя мати смертенну бабусю, я спробував підбадьорити себе, як намагаються втішати в стражданнях любих нам істот: «Потерпи лишень хвильку, ми знайдемо якісь ліки, не хвилюйся, ми тебе порятуємо». А все тому, що мій інстинкт самозбереження заходився шукати перших неболющих засобів на мою відкриту рану: «Все це пусте, бо ще сьогодні я її поверну. Із шкури вилізу, але в кожному разі ввечері вона буде вдома. А тому нема чим перейматися». «Все це пусте», — так я переконував не лише самого себе, а й спробував, криючись зі своїм болем, утішити й Франсуазу, бо коли я сохнув за Альбертиною, ніколи не забував, що моє кохання має виглядати щасливим, взаємним, особливо в очах Франсуази, яка не любила Альбертини і завше сумнівалася в її щирості. Так, допіру, перед Франсуазиним приходом, я гадав, що розлюбив Альбертину і був достеменно, як справдешній аналітик, переконаний, що від мого почуття нічого не залишилося. Однай наш розум, хоч який проникливий, не може спостерегти своїх власних складників і не здогадується про їхнє існування доти, поки під впливом явища, здатного їх виокремити, вони почнуть зі свого звичного леткого стану переходити в тужавий. Я помилково думав, що розумію своє серце. Однак це знання, якого я не здобув би найтоншими розумовими виправами, знання тверде, лискуче, дивне, ніби кристалічна сіль, дав мені раптовий напад болю. Я так звик бачити Альбертину коло себе, аж це мені відкрився новий лик Звичаю. Досі я сприймав її як руїнницьку силу, що гнітить мою особу, притлумлює сприйняття дійсности; а зараз я бачив у ній грізне божество, так злучене з нами, так уросле своїм безбарвним обличчям у наше серце, що, коли воно відірветься, відвернеться од нас, це майже непомітне для нас божество, то завдасть нам нестерпного страждання, страждання ще лютішого, ніж сама смерть.

Я одразу кинувся читати її листа, збираючись обміркувати спосіб, як вернути Альбертину. Я відчував, що це мені до снаги, бо прийдешність існує лише в наших думках, і ми віримо, що зможемо змінити її in extremis^[1] виявом власної волі. Але я не забував і про вплив інших сил, проти яких, навіть якби мав більше часу, був би безборонний. Що з того, що година ще не вибила, якщо ми безсилі відвернути те, що має статися? Коли Альбертина жила в моєму домі, я поклав сам порвати з нею. Аж це вона поїхала. Я розгорнув листа. Там писалося:

Друже мій! Вибачте, що я не мала відваги особисто сказати вам тих кілька слів, які ви оце читаєте, алея така боягузка, я завжди вас так боялася, що, навіть змушуючи себе, не могла зібратися на силі. Ось що я мала б вам сказати: наше спільне життя стало неможливим; до речі, ваша недавня образлива вихватка показала, що в наших взаєминах щось ізмінилося. Що можна було залагодити того вечора, за кілька днів могло стати непоправним. Тому ліпше, скоро нам удалося помиритися, аби ми розійшлися по-дружньому. Ось чому, серце моє, пишу вам оцю цидулку і прошу не згадувати мене лихим словом і дарувати мені, якщо я завдаю вам прикрощів; подумайте, яке це горе для мене. Любий мій друже, я не хочу бути вашим ворогом, мені не пережити того, як ви поступово, але швидко збайдужієте до мене. Оскільки моє рішенець безповоротний, я, перш ніж передати вам цього листа через Франсуазу, попрошу в неї мої куфри. Прощавайте! Залишаю вам найкращу частку себе самої.

Альбертина.

«Все це нічого не значить, — думав я, — це навіть ліпше, ніж я собі гадав, вона, мабуть, писала щоб якнайдужче дошкулити і хотіла налякати мене, щоб я більше не зневажав її. Треба за всяку ціну її сьогодні вернути. Прикро думати, що Бон-тани люди нечесні, використовують свою сестриницю, щоб здерти з мене більше грошей. Е, менше з тим! Навіть якби для повернення Альбертини я мусив віддати їм половину свого маєтку, ми з Альбертиною не бідували б». І водночас я застановлявся, чи встигну вранці замовити яхту і «Ролс-Ройс», про які вона мріяла; я перестав уже вагатися і навіть не думав, що такий подарунок нерозважливий. Навіть якщо підтримка з боку пані Бонтан не переважить, якщо Альбертина не послухається тітки і поставить як умову повернення цілковиту свободу — нехай, як мені не буде прикро, я згоджуся; вона виходитиме сама, коли їй заманеться; треба вміти йти на жертви, хоч які болісні, ради того, на чому мені найбільше залежить, хай би що там я ще вранці виснував на підставі неспростовних і безглуздих доказів, — це щоб Альбертина жила тут. Але, зрештою, чи міг я твердити, що надання їй свободи було б для мене такою мукою? Я збрехав би, якби це сказав. Я вже не раз відчував, що дозволяючи їй грішити далеко від мене, я страждав менше, ніж від того смутку, який би мене опадав, якби я бачив, як вона нудиться поряд зі мною. Звичайно, якби вона просила дозволу податися кудись, то думка, що там готується оргія, була б для мене нестерпна. Але мене не раз опосідало бажання сказати їй: «Сідайте на нашу яхту чи потяг, їдьте на місяць до невідомого мені краю, щоб я не знав, що ви там робитимете», коли я гадав, що, бувши віддалік, Альбертина воліла б жити зі мною і відчула себе щасливою після повернення. А крім того, вона, безперечно, сама хоче цього; вона не вимагає цілковитої свободи, яку, пропонуючи їй щоразу інші розваги, я, зрештою, здолав би поступово обмежити. Так, Альбертина хотіла, щоб я перестав її зневажати, а надто — як колись Одетта вимагала у Сванна — щоб я з нею побрався. Одружившись зі мною, вона цінуватиме свою незалежність, і нам житиметься удвох так щасливо! Щоправда, довелося б зректися Венеції. А наскільки найжаданіші міста і ще більшою мірою, ніж Венеція, — дукиня Ґермантська, театр — здадуться безбарвними, байдужими, мертвими, коли ми прикуті до другого серця путами такими болісними, що не можемо з них випручатися! Щодо одруження, то тут Альбертина цілком мала рацію. Навіть моя мама вважала, що все це зволікання смішне. Я давно б