“Усі імена та події в романі вигадані. Будь-який збіг з реальністю є випадковим”.

Автор

“Timeo danaos et dona ferentes”.

[Боюся данайців навіть тих, що дари приносять (лат.)]

Вергілій “Енеїда”

I

Роксана зійшла з трапа власного літака і кинулася в обійми Вітольда.

Я придумала... Я все придумала, любий, — шепотіла вона йо­му на вухо.

Він, здавалося, не чув її. Вітольд, безтямно закоханий у Роксану, обціловував її вушка, шию, щоки, вуста. Вона вперто шепотіла:

Я придумала. Я придумала... Ти мене вдома по-справжньому розцілуєш.

Я це вже й так роблю.

Не так, любий. Не так... Після цього ти мене особливою лю­бов’ю любитимеш. Любитимеш ти і твій Папа-Папочка — також... Ми кинемо всі сили на це, піднімемо ескадрон швидкого реагуван­ня... Як там наш маленький?..

Як твій ніготь краще скажи? — перебив він її. Роксана показала йому пальчики. — Це не мої — це твої. Як бачиш, усе гаразд. Францу­зи в жіночих пальчиках розбираються. Особливо — парижани.

І не тільки...

Любий, ти мене ображаєш. Ти знаєш, як я тебе люблю. "Так ніхто не кохав", — процитувала вона слова відомого поета. — У ме­не було всього кілька годин, поки французи приліпили мені цей ніготь. Я — туди і назад. Тобі спромоглася тільки придбати крават­ку з твоїми ініціалами і носовичок. У магазині для істинних аристо­кратів. Я придумала, а ти мене зовсім не слухаєш.

І авто має вуха... Розповіси вдома.

Чорний лискучий "Майбах" підкотив до самого трапа. Охоро­нець вискочив з автомашини і, вклоняючись Роксані, елегантно

відчинив перед нею дверцята автомобіля. Вона, підтримана за лікоть Вітольдом, сіла на переднє сидіння і на деякий час затримала ніжки над асфальтом, ніби хотіла продемонструвати у черговий раз усім присутнім на летовищі їхню витонченість і красу. Вітольд сів поруч, і вони рушили.

Домів, — мовив по-гуцульськи Вітольд.

Зрозумів, шеф, — кивнув головою персональний водій Антоша, середнього зросту юнак, зовні схожий на цигана. "Майбах" плавно ру­шив з місця й поважно та м’яко викотився крізь ковані ворота лето- вища на Бориспільську автостраду.

Роксана припала до Вітольдового плеча й тихо муркотіла:

Ти сумував ці години за мною, любий?

Так, — дещо прозаїчно промовив він і посміхнувся у свої довгі тонкі губи. Посміхнувся майже на всю широчінь власних пліч, як це завжди здавалося Роксані.

Так закохані не кажуть, — припала вона до Вітольдових гру­дей і поклала звично руку на його стегно. Він глянув в оглядове дзеркальце, зустрівся поглядом з водієм Антошею, і йому трохи ста­ло ніяково.

Вдома, люба, вдома, — повторив він двічі.

А я не соромлюсь. Я хочу, щоб усі знали, як я тебе кохаю.

Скажи, французи були здивовані, коли дізналися, що ти через поламаний нігтик прилетіла до Парижа аж із Києва?

О, так. Майже всі майстри від кутюр позбігалися. Кожен мав ніби за честь потримати мене за твої улюблені пальчики, — вона приклала їх до його тонких губ, і він почергово, мов граючи на клавішах, пробігся по пальчиках туди й назад. Миронович по- справжньому закохався в Роксану. Так швидко й так раптово для самого себе... Він кохав Роксану так, як може вперше кохати тільки шістнадцятирічний хлопчик, не помічаючи в дівчині жодних вад, а бачачи тільки її вроду й чесноти. Він любив, як сам висловлював­ся, її ВСЮ: надзвичайну вроду, гарну статуру, стрункі ноги, довгу Роксанину шию, руки з ямочками на ліктях і чомусь особливо — рівні, не товсті й не тонкі, довгі пальчики. Йому здавалося, що та­ких гарних витончених пальчиків, як у Роксани, ні в кого у світі не­має. А ще він любив її товстенькі, ніби створені для поцілунків, гу­би, ніжні ямочки на щоках, овал її обличчя, що в гармонії й скла­дало оте одне-єдине слово — красуня.

Вітольд заплющив очі, поклавши руки на її коліна, обтягнуті в ніжні французькі панчохи, і час від часу злегка потискував їх своїми худими жовтими, як у мерця, тонкими пальцями з кущиками рудува­того волосся на поверхні фаланг.

Він пригадував, як уперше зустрівся з Роксаною і тієї ж миті зрозумів, що то — назавжди. Вона працювала на телебаченні. Уже потім дізнався, що вона завоювала у першому ж телевізійному кон­курсі гран-прі "Міс телезірка". Роксана вела на державному телека­налі передачу "Аудієнція". На одну з них запросила й Вітольда Ми­роновича. Це трапилося тоді, коли він став високим державним по­садовцем. Після першої ж зустрічі, а особливо — після інтерв’ю з Роксаною він зрозумів, що його серце вже не належить йому.

Вітольд тоді, під час телезйомок, був переконаний, що Роксана його запросила на цю передачу тільки тому, що знала, яка в нього державна посада, яку він має вагу у суспільстві і що він — так бага­то хто стверджував у столиці — "з самим Папою на короткій нозі". Миронович підсвідомо навіть відчував, що цією програмою вона шукає собі знаменитого, розумного й багатого чоловіка. Він нале­жав до циніків — холодних, практичних людей, які заради власного блага, кар’єри ні перед ким і ні перед чим у своєму житті не посту­паються. Такі йдуть по людських трупах, як кажуть у народі. А простіше — такі за собою готові залишити купу трупів аби дійти до мети. "Держсекретар Миронович", як його неофіційно, позаочі, на­зивали чиновники на зразок держсекретаря США, тепер багатів думкою, що нарешті досяг однієї з найвищих посад у державі, очо­ливши секретаріат при президентові республіки і, як нагороду на­чебто від самого Господа Бога отримав у дарунок і таку красуню, як Роксана. Але це трапиться згодом.

На службі "держсекретаря Мироновича" величали й зверталися до нього переважно на московський лад — Вітольде Володимировичу. Це тішило його самолюбство і він вважав, що нарешті оволодів секретом істинного смислу життя і, як фахівець-юрист, поєднував у собі ще й рису професійного дипломата, а якщо треба, то й — актора, аби зігра­ти якнайкраще свою роль на очах численної публіки чи просто у вузь­кому колі наближених. Він сприймав світ таким, яким бачив, але по­водився в ньому так, як було вигідно тільки йому. Як майже кожний сільський хлопець, що раптом вибився у люди, він намагався вирізни­тися серед рівних собі, а особливо — в столиці, чимось надзвичайним, аби стати вищим і цим самим ніби компенсувати оті бідність та без­правність, з якими він довгі роки жив у поліській провінції, забутій Богом і поважними людьми. Заробивши свої перші мільйони, він, наслідуючи багатих