МОЯ ВКРАЇНО, МІЙ ТИ РАЮ… Усна народна творчість

ВІК ЖИВИ — ВІК УЧИСЬ

Фольклор (з англ. — народна мудрість, народне знання) є складовою частиною культури. Характерними його ознаками є колективність творення, масовість побутування, імпровізаційність у виконанні й багатоваріантність.

Усна творчість народу багата своїм змістом, формами, жанрами: загадки, прислів’я і приказки, анекдоти, казки, легенди і перекази, билини, обрядова поезія (колядки, щедрівки, веснянки, купальські, жнивні та весільні пісні), думи, історичні та ліричні пісні і т. д.

Календарна обрядовість виникла на основі виробничої діяльності людини, яка залежала від природи.

В обрядових піснях відбивалися бажання наших предків домогтися доброго врожаю, мати велике господарство, міцне здоров’я за допомогою магічних дій.

Одним із найдавніших видів народної поетичної творчості вважають обрядову поезію. Розрізняють календарний (колядки, щедрівки, веснянки, купальські, жнивні пісні) та родинно-побутовий (весільні пісні, поетичні побажання при народженні дитини, голосіння) цикли.

Календарна обрядовість виникла на основі виробничої діяльності людини.

Колядки — народні календарні обрядові величальні пісні, що їх співали на Різдвяні свята. Ці обрядові пісні виконувалися групами колядників, які обходили хати, іноді навіть з «козою» (один з колядників у вивернутому кожусі тримав дерев’яну голову кози). У піснях прославляли господаря, його дружину та дітей, бажали добробуту, великого врожаю, приплоду худоби, здоров’я та сімейного щастя. За колядування господарі наділяли колядників подарунками.

Щедрівки — старовинні обрядові величальні пісні, що співалися під Новий рік, у «щедрий вечір». Гурти молоді ходили від хати до хати, славили господарів, бажали усяких щедрот і достатку і за це в жартівливій формі просили винагороду.

Виконувані хором колядки та щедрівки, як правило, адресувалися комусь із представників родини, часто у текст пісень вставляли й ім’я господаря, що особливо подобалося слухачам і робило їх щедрішими.

Господар, як правило, у піснях зображувався добрим, статечним, розважливим; господиня наділена душевною теплотою. Колядки та щедрівки парубкові в багатьох випадках перегукуються з ліричними та історичними піснями; дівочі пісні — близькі до ліричних пісень про кохання.

Колядували в основному хлопці, тоді як щедрували переважно дівчата й діти.

Колядки та щедрівки тематично і образною системою споріднені з іншими жанрами народної пісенності. Із билинами їх єднають повтори, паралелізми^[1], алітерації^[2], риторичні рими^[3] тощо. За тематикою і формами поетичної образності колядкова обрядовість близька до весільної та обжинкової поезії.

Українські колядки мають багато спільного з обрядовими піснями інших слов’янських народів.

З давніх-давен у слов’янських народів першим річним святом вважався прихід весни. Людям хотілося якнайшвидше прогнати зиму з її лютими морозами і довгими ночами і наблизити бажану пору — весну. Щоб задобрити її, пробудити природу від зимового сну, виконувалися веснянки — давні за походженням обрядові пісні, що були складені на честь весни й початку польових робіт. Весна — це щаслива пора в житті молоді, час вияву найніжніших почуттів. Хлібороб у цей час відчував неспокій, пов’язаний з початком польових робіт, турботами про майбутній урожай. Зазвичай веснянки починали співати на початку березня (у деяких місцевостях тоді, коли вперше кувала зозуля і т. д.); це переважно дівочі пісні, хлопці, як правило, були слухачами і втручались у спів лише жартівливими репліками.

Основний мотив пісень — побажання доброго врожаю. Люди вірили в магічну силу оновлення природи, вірили, що весна приносить щастя і добробут.

Веснянки насичені пісенною символікою. Закохані часто виступали в образах голуба, зозулі, сокола. Нерідко зустрічається образ верби — символ зустрічі; калини — символ вроди, кохання; рути — символ дівоцтва і суворості звичаїв; барвінку — символ шлюбу і т. д.

До обрядових пісень належать русальні пісні, що виконувалися на «русальному тижні» (кінець травня — початок червня), коли жито починало колоситися. У цей період весна переходила в літо (за язичницькими віруваннями). Люди прагнули вшанувати русалок, задобрити їх, щоб забезпечити високий урожай, уберегти поле від стихії, а людину — від хвороб.

До пісень обрядового циклу належать купальські пісні, які виконувалися на свято Івана Купала (з 6 на 7 липня). У ніч перед святом хлопці та дівчата збиралися біля вогнищ, стрибали через них, співали, влаштовували ігри, ворожили, пускали вінки на воду. Вважалося, що в цей день природа розкриває свої таємниці, а трави мають особливі лікувальні властивості. Відомі легенди, за якими в ніч на Івана Купала цвіте папороть — квітка щастя (тому молодь цієї ночі йшла шукати цвіт папороті). Щоб забезпечити добрий урожай на майбутній рік, топили в річці чи спалювали на вогнищі опудало Купали (Купала, Купайла, Марени, Морени, Моряни — різні назви персонажа слов’янської міфології, бога (богині) весни і води).

Одним із найвідповідальніших періодів у житті хлібороба був час збирання врожаю. Жнивний обряд і пісні, що його супроводжували (жниварські), звеличували трудову людину, яка виростила найнеобхідніше в житті — хліб.

Перший сніп приносили додому, ставили на покуті. Увесь цикл жниварських пісень поділявся на:

— зажинкові пісні — співалися до початку жнив;

— власне жнивні — виконувалися під час жнив;

— обжинкові — ті, що співалися по закінченні жнив.

Коли в людей було дуже примітивне уявлення про навколишній світ і вони відчували безсилля перед силами природи, виникали міфи (з гр. — слово, переказ) — вид фольклору, давні за походженням сказання про богів, потвор тощо.

Міфи були раннім видом народної творчості. Вони відрізнялися від казок тим, що до міфів ставились як до чогось беззаперечного, а казки сприймалися як плід фантазії. Міфи відрізнялися і від легенд: легенди у своїй основі мали якісь справжні історичні події та реальних історичних осіб.

Близькі до міфів легенди — прозові фольклорні твори, в яких розповідається про якусь незвичайну подію, явище природи чи визначну постать (біблійних персонажів, історичних героїв, окремих осіб).

Залежно від змісту вчені визначають кілька тематичних груп легенд:

— міфологічні (розповідається про створення світу, явища природи);

— чудодійні (перетворення людей у тварин тощо);

— християнські (розповіді про походження світу, розповіді