Максимович зараз дуже зайнятий.

— Ні, мені треба саме до товариша Вербицького.

— Гаразд. Зачекайте, я спитаю, — сказала літня секретарка, тихенько прочинила двері в кабінет, ввійшла й одразу ж повернулася. — Ідіть, тільки я вас дуже прошу — не довго. Не більше десяти хвилин. В Ігоря Максимовича увечері бюро.

Ігор Максимович Вербицький лежав у тій самій палаті госпіталю, в якій було вбито косою лейтенанта Голобородька.

— Товариш Пузо? — перепитав він, приховавши усмішку. — Ви часом не син Олексія Івановича?

— Син, — промимрив я.

— То що там у вас сталося?

— У нас — нічого. Я до вас в іншій справі. В госпіталі було вбито лейтенанта… І от мені доручили…

— В якому госпіталі? Коли?

— Та давненько вже. Коли ще ви там лежали.

— Он воно що, — розвеселився Ігор Максимович. — Довго ж ви ходили, поки до мене добралися. Як у тій приказці з раком…

— З яким раком?

— Тим самим, що сім літ по воду ходив, повернувся, за поріг перечепився, впав, перекинув відра та й сказав: «Отак чорт швидку роботу любить». Чим же я можу стати в пригоді?

— Може, вам запам’яталися якісь подробиці?..

— Надто давно все це було. Тридцять років. І до чого воно вам зараз?

— Ми вважаємо, — рішуче сказав я, — що кожний нерозкритий злочин неодмінно тягне за собою ще якийсь злочин. От, наприклад, вчені дослідили волосся Наполеона…

І я розповів про Наполеонове нещастя так, ніби сам був присутній при тому, коли його труїли.

— Інтересно, — зацікавився і мимоволі провів рукою по своєму густому й чорному волоссі без найменших слідів сивини Ігор Максимович. — Дивно, але я й сам колись думав про те, що нерозкритий злочин тягне за собою низку нових злочинів і нещасть. У мене були для цього певні підстави. Я охоче розповім усе, що мені відомо. Але давайте зробимо так: сьогодні я зайнятий, а от завтра після роботи приходьте, десь годині о шостій. Чи ви в цей час зайняті?

Я подумав, що Люда мені цього не подарує. В нас були квитки на концерт. У філармонію. Орган, Бах — тепер це модно… Для Люди квитки роздобув хтось із її впливових пацієнтів. Та коли службові справи можуть порятувати мене від органа й моди, не буду ж я нехтувати такою можливістю…

— Ні, я цілком вільний.

— Приходьте, чекатиму.

На другий день я прийшов рівно о шостій. Дивовижну пам’ять мав Ігор Максимович Вербицький. Він пам’ятав усе, що відбувалося в госпіталі, до найменших подробиць. Шкодував я тільки, що повівся по-дурному і не зробив ніяких записів. Мені чомусь незручно було записувати.

О восьмій годині Ігор Максимович раптом спитав у мене:

— Чи не здається вам, товаришу Пузо, що час би вже й повечеряти?

Я попросив пробачення, сказав, що так захопився розповіддю, що забув і про час.

— Ходімо, — вирішив Ігор Максимович. — Разом і повечеряємо.

Мешкав Ігор Максимович недалеко від міськкому, ми пішли пішки вечірньою гомінкою вулицею. Ігор Максимович зовсім не накульгував. Якби я не знав, що в нього немає ноги, то й не здогадався б, що він на протезі.

— Була колись у мене розмова з вашим татом, — сказав він по дорозі. — І саме про вас. Виступав якось у нас на пленумі міськкому голова Комітету фізкультури й спорту. І говорив він про те, що спорт допомагає відволікати молодь від хуліганства, від поганих звичок, бо спортсмен не курить, не вживає алкогольних напоїв, робить зарядку і таке інше. А після пленуму вечеряли ми разом із вашим татом, як оце із вами збираємось. І за вечерею висловив Олексій Іванович одну несподівану думку. Він казав, що в цілому виступ голови спорткомітету не викликає заперечень. Але справжніх успіхів у спорті, рекордів можуть добитися лише найзаповзятіші хлопці й дівчата, люди із сильними характерами, здатні працювати наполегливо й самовіддано. І чи не виходить, що, захопившись спортом, ці молоді люди енергію, яку мали б віддавати суспільно корисній праці, навчанню, цілком витрачають на спорт? І як на приклад він послався на свого меншого сина, мотоцикліста, який не дбає про підвищення своєї кваліфікації, про навчання в інституті, бо в робочий час їздить на тренування, готується до змагань. А зарплату одержує за середнім заробітком. А я казав тоді, що спорт — це добра школа, що ви все це надолужите. І дуже радий, що по помилився, що ви знайшли свою справу — таку важку, таку потрібну й таку цікаву…

Я слухав Ігоря Максимовича і не без гіркоти думав, що й досі мене сприймають не як Романа Пуза, а як сина Олексія Івановича Пуза, знатного робітника, наставника, Героя Соціалістичної Праці. І знову мріяв про час, коли про тата скажуть, що він — батько Романа Пуза, коли й на вечерю мене запрошуватимуть не як сина, а як самостійну особу…

Під час вечері Ігор Максимович знову розповідав про госпіталь. Потім уже, розпитуючи про те, чого не зрозумів, я дещо занотував для себе.

Федора Васильовича не здивувало, що секретар міськкому так добре пам’ятає ті події, ніби все це відбувалося вчора.

— Людська пам’ять, — сказав він, — для нас поки що те ж саме, чим був би для П’ятниці з «Робінзона Крузо» сучасний телевізор… Ми не розуміємо ні механізму пам’яті, ні її можливостей. Але ми вміємо нею користуватися. Люди часто самі не знають, як багато цінного й цікавого вберігає їхня пам’ять…

— Але як це із неї видобути?

— Будьте уважні. Не заважайте. Співрозмовник завжди відчуває вашу найменшу нещирість. Хай для вас стане справді надзвичайно цікавою кожна, навіть незначна подробиця. Не пропускайте повз увагу жодної… Ви коли-небудь бачили такий малюнок: «Де собака садівника?

— Який малюнок?

— Для дітей. Зображено сад, дерева, кущі. Треба малюнок обертати на всі боки, і якщо будеш уважний, то помітиш собаку.

— Бачив. Тільки там треба було шукати не собаку, а качок, за якими полює мисливець.

— Вам треба відтворити картину так, щоб там було якомога більше деталей, — сказав Федір Васильович. — Бо кожна з цих деталей, якщо подивитися на неї під іншим кутом, може виявитись рукою злочинця чи отією косою, що стала знаряддям злочину. Ось чому ви мусите зробити найдетальніший запис усього, про що почули, власне кажучи, всього, що стосується цієї справи.

— Гаразд. Я й сам про це думав. Боюсь тільки, що потраплять туди якісь деталі, що їх насправді не було, але вони мені такими здалися.

— Звичайно, — погодився Федір Васильович. — Але це потім можна буде відкинути, як одкидають зайві деталі, розглядаючи той самий «загадковий малюнок». Тож не бійтеся цього, дайте волю уяві і спробуйте відтворити якнайповнішу картину.

— Постараюся.

Ось результат моїх старань. Я перечитував це кілька разів. Де ж тут «собака садівника»?