побачить.

Кроль не марнував часу. Згадав з гіркотою: майор Вільховен знає, що йому, Кролю, робити зі скриньками і що він відповідає за їхню цілість… «Ними цікавиться особисто рейхсфюрер», — додав він на закінчення, пояснюючи свій нагальний від'їзд потребою «остаточно навести лад» у двох концтаборах містечка Бяла Подляска, ще окупованого німцями.

Багаж був невеликий — всього три маленькі скриньки, що скидалися на валізки. Гальске, ще раз оглянувши багаж на задньому сидінні машини, крикнув до Остербунна і Штарка, тих з СС, що він уже зібрався і чекає тільки на них. Відчував, що цього разу його вмілість може знадобитись, недаремно ж про нього йшла слава, як про найкращого керівника групи.

Їхали якомога швидше, путівцем, укоченим селянськими возами. Сторожко позирали на гайок, через який пролягала дорога. Гайок ставав щораз густіший, круті повороти обмежували видимість. «Газу!» — крикнув Остербунн, щойно перші кулі застукали в кузов.

Наступні події Гальске запам'ятав так виразно, наче переглядав кінострічку, де грав головну роль. Залишився в пам'яті Штарк, що безвладно осунувся на його коліна. Есесман Штарк з пробитими партизанською кулею грудьми і Остербунн, що обстрілював автоматними чергами придорожні кущі. Він встиг лише крикнути «Хайль», як обличчя йому посмугували осколки гранати. Гальске вже не звертав уваги на постріли, почував себе достоту як заєць, оточений зі всіх боків мисливцями. Вп'явся руками в кермо і не чув, як кров Штарка перемішується з його власною. В цю мить він не відчував навіть ні пораненої руки, ні пораненого уламками скла чола.

Те, що йому вдалося на машині з пробитими шинами і бензобаком вискочити із засади, було справжнім чудом. Принаймні так оцінив подію майор, коли Гальске, білий як стіна, доповідав йому про виконане завдання. «Вітаю! — сказав Вільховен. — А за підступний напад на німецького офіцера відповідатимуть мешканці навколишніх сіл, що співпрацюють з бандитами». Через якийсь час привели кількох полонених поляків. Майор, який завжди дотримувався форми, вирішив не гаючись провести показовий суд, головним свідком якого мав бути сам Гальске. «Ви, як свідок, можете підтвердити, що обвинувачені протидіяли німецькому військовому порядку і місії, яку німецький народ під проводом фюрера здійснює на цих землях?» — запитав Гальске голова суду, капітан з моноклем. «Я в цьому глибоко переконаний, — почув у відповідь. — Не маю жодного сумніву, що перед судом стоять вороги рейху Адольфа Гітлера».

Після кількахвилинної наради було оголошено вирок. Саме такий, якого всі й сподівалися. Засуджених поки що посадили в палацовий льох, а наступного ранку мали розстріляти.

За обідом капітан з моноклем, п'ючи з Гальске на брудершафт, конфіденційно запитав його: «Покарані нині, мабуть, не були оті з лісу, як гадаєте, лейтенанте?» Гальске усміхнувся: «Звичайно, пане капітан. Але яке це має значення?» На знак згоди обидва кивнули головами, розуміючи один одного без слів…

«Розмарі»… Неспокійна ніч, сповнена гулу артилерійської канонади, вибухів бомб, скинутих з радянських літаків. І той імлистий світанок, коли Вільховен наказав, щоб йому залишили чотирьох в'язнів, а решту негайно стратили.

День минув у метушні поспішних приготувань до від'їзду, котрі нагадували паніку. Це було вже «не планове згортання лінії фронту» чи «відступ на заздалегідь визначені позиції», була це звичайнісінька втеча. Напоготові стояли навантажені машини. Мотоциклісти розташувалися недалеко від штабу, який першої-ліпшої хвилини міг бути бомбардований. Лише один Вільховен, здавалося, не поспішав залишати свого поста, що його посів тиждень тому. Тримав біля себе кількох есесівців і телефоністів. Вони мали себе за зліплених з іншої глини, за справжніх надлюдей, про яких і уві сні марив фюрер. Мляво думали про тих чотирьох полонених поляків, що сиділи у підвалі: мали ще виконати якийсь наказ майора. Есесівці чекали терпляче. «Виїдемо останніми, — майор підійшов до Гальске, і лише нервове пересмикування обличчя виказувало збудження, яке він намагався приховати до останньої хвилини. — Ситуація винятково складна. Ворог прорвав лінію нашої оборони, а партизани активно діють у тилах. Ми опинилися в пастці, отже, треба мати справжнє щастя, щоб вибратися звідси живими. Врахувавши все це, я дійшов висновку, що не можна наражати на ризик перевезення цінних паперів, що їх передав нам штурмбанфюрер Кроль. В'язні допоможуть нам закопати папери в землю, а їх самих, як свідків, треба ліквідувати. Потім матимемо час подумати, яким чином ми розшукаємо наші скриньки. — Вільховен значливо подивився на Гальске. — Отож наступне ваше завдання…»

Це було давно. А тепер Мюллер зажадав, аби він все те нагадав йому…

— Я отримав наказ від майора Вільховена заховати одну із трьох скриньок, переданих нам гестапо, — відповів на його запитання Гальске. Як я пригадую, бо це було дуже давно, скриньку замурували вночі у фундаменті лівого… так, лівого крила палацу. За наказом майора двоє в'язнів видовбали в мурі нішу, а двоє інших сховали там скриньку… Крім мене, в операції брали участь два есесівці майора Вільховена.

— Може статися, — перебив його Мюллер, — що ви помиляєтеся. Але на з'ясування подробиць маємо ще час. Продовжуйте далі…

— Коли повертаюся в думках до тієї справи, — провадив далі Гальске, — дивує мене один момент із розповіді майора Вільховена. Він заборонив мені бути присутнім при страті в'язнів, яку особисто мали виконати солдати «Ваффен-СС». Це тим більше дивно, що згодом я випадково почув їхню розмову. «Порішив усіх?» — «Ні, — почулося у відповідь, — стріляв так, щоб один з них був поранений, але залишився живим»;— «Добре, майор буде задоволений». Таке схвалення почув я цілком виразно. Щиро кажучи, я збирався з'ясувати цю дивну історію у майора, але не встиг. Наш транспортер виявили росіяни і обстріляли з повітря. Майор загинув. Не знаю, чи вціліли ті солдати, а також план схову, накреслений фон Вільховеном… Це все». Гальске глибоко відітхнув і, не чекаючи дозволу господаря, сам налив коньяк у чарки. Мюллер якусь хвилину мовчав.

— Я завжди казав, — озвався він нарешті, — що майор Ернст Вільховен був людина надзвичайно мудра й передбачлива. Ви додали до цього кілька штрихів, які роблять майорові тільки честь. Бачите, любий Гальске, — шеф поплескав його по плечу, — коли при якійсь акції присутні дві особи, важко думати про збереження ідеальної таємниці. Треба створити завісу, збити з пантелику людей надійних, ввести в оману тих, що можуть зрадити. Річ у тім, що план, накреслений майором, уцілів, він був у американців, але нарешті