коли я щось надумаю зробити, то… — Він урвав на половині речення й сказав: — Ви обіцяли піти собі.
— А в нас така вдача, що ми не дотримуємо обіцянок, — сказав Гунвальд Ларсон.
— Ви мене мучите і ще й брешете, — гірко сказав Форшберг.
— У цій кімнаті ще хтось бреше, — сказав Гунвальд Ларсон. — Отже, ви раніше вирішили вбити Єрансона й молодшого слідчого Стенстрема, чи як?
— Так.
— А звідки ви знали, що Стенстрем поліцейський?
— Я за ним давно стежив. Непомітно для Ніссе.
— Як ви взнали, що він працює на власну руку?
— Його ніхто ніколи не змінював. І я зробив висновок, що він працює сам. Задля кар'єри.
Гунвальд Ларсон хвилину помовчав.
— Ви сказали Єрансонові, щоб він не брав ніяких документів? — нарешті запитав кін.
— Так, ще коли він телефонував мені вперше, я звелів йому не брати ніяких документів.
— Як ви навчилися відчиняти двері автобуса?
— Я стежив, як їх відчиняв водій. А проте я не зразу відчинив їх. Це якийсь інший тип автобуса.
— Де саме ви сиділи в автобусі? Внизу чи вгорі?
— Вгорі. Там більше нікого не було.
— А потім ви зійшли сходами з автоматом?
— Так. Я сховав його під плащ, щоб Ніссе й ті, хто сидів ззаду, нічого не помітили. А все ж таки один пасажир підвівся. До цього треба було бути готовим.
— А коли б автомат відмовив? Наскільки я пам'ятаю, ці старі пукавки часто підводили.
— Я був певен, що він вистрілить. Я знав свою зброю та й перевірив його, коли брав до контори.
— А коли ви його взяли туди?
— За кілька тижнів перед тим.
— Ви не боялися, що хтось його знайде?
— У мої шухляди ніхто не зважиться заглянути, — авторитетно відповів Форшберг. — А крім того, вони замкнені.
— А доти де ви його тримали?
— У валізі на горищі. Разом з іншими своїми трофеями.
— Як ви втекли після того, коли повбивали всіх пасажирів?
— Я подався пішки на схід по Норра Сташунсгатан, сів біля Гаги в таксі, забрав від контори машину й поїхав додому.
— А дорогою викинули автомат? — запитав Гунвальд Ларсон. — Не хвилюйтеся, ми його знайдемо.
Форшберг нічого не сказав.
— Що ви відчували? — знов запитав Ренн. — Коли стріляли?
— Я захищав себе, свою родину, свій дім і своє підприємство. Ви коли-небудь сиділи зі зброєю в руках, знаючи, що за п'ятнадцять секунд вам треба кинутись в окоп, повний ворогів?
— Ні, не сидів, — відповів Ренн.
— То ви нічого не розумієте! — крикнув Форшберг. — І годі вам патякати! Як такий йолоп може мене зрозуміти!
— Більше я не дозволяю робити допит, — втрутився лікар. — Його треба забрати на процедури.
Він натиснув на дзвоник, і до палати зайшли двоє санітарів. Форшберг і далі верещав, поки його ліжко викочували в коридор.
Ренн почав складати магнітофон.
— Ненавиджу таких падлюк, — раптом заявив Гунвальд Ларсон.
— Що?
— Я тобі скажу те, чого ніколи нікому не казав, — мовив Гунвальд Ларсон. — Мені шкода майже кожного, з ким мене зводить моя робота. Вони якісь зацьковані, жалкують, що взагалі народилися на світ. Не їхня вина, що вони нічого не розуміють, що їм не щастить у житті. Ось такі типи, як цей, руйнують їхнє життя. Самозакохані свинюки, які думають тільки про свої гроші, свій дім, свою родину і своє так зване становище. Які вважають, що можуть збиткуватися над іншими тільки тому, що їм пощастило посісти краще становище. Таких типів є безліч, тільки більшість їх не такі дурні, щоб душити португальських повій. Тому ми з ними ніколи не маємо справи. Нам доводиться бачити лише їхні жертви. Цей тип — виняток.
— Так, мабуть, ти кажеш правду, — мовив Ренн.
Вони вийшли з палати. В глибині коридора перед одними дверима стояли два поліцейські, схрестивши руки на грудях.
— Ага, це ви, — буркнув Гунвальд Ларсон. — І справді, ця лікарня вже на території Сульни.
— Ви його таки спіймали, — сказав Квант.
— Нарешті, — додав Крістіансон.
— Не ми, — сказав Гунвальд Ларсон. — Головну роботу виконав Стенстрем.
Десь через годину Мартін Бек з Кольбергом сиділи в кабінеті на Кунгсгольмен і пили каву. — Власне, це Стенстрем довів до кінця справу Тереси, — сказав Мартін Бек. — Так, — погодився Кольберг. — Тільки по-дурному зробив, що сам працював. І не залишив після себе жодного папірця. Дивно, що він так і не подорослішав. Задзвонив телефон, Мартін Бек узяв трубку. — Привіт, це Монсон. — Де ти? — У поліційній дільниці на Вестберзі. Я знайшов ту сторінку. — Де? — На Стенстремовому столі. Під папером, яким він накритий. Мартін Бек нічого не сказав. — А я думав, що ви тут усе перешукали, — докірливо сказав Монсон. — І… — І що? — Стенстрем зробив дві нотатки олівцем. Угорі в правому ріжку написав: «Покласти в папку: «Справа Тереси», а внизу стоїть прізвище «Б'єрн Форшберг» і запитальний знак. Це вам щось пояснює? Мартін Бек не відповів. Він і далі тримав у руках телефонну трубку. Потім раптом почав сміятися. — Чудово, поліцейський сміється, — мовив Кольберг і понишпорив рукою в кишені. — Ось тобі п'ятак.
Десь через годину Мартін Бек з Кольбергом сиділи в кабінеті на Кунгсгольмен і пили каву. — Власне, це Стенстрем довів до кінця справу Тереси, — сказав Мартін Бек. — Так, — погодився Кольберг. — Тільки по-дурному зробив, що сам працював. І не залишив після себе жодного папірця. Дивно, що він так і не подорослішав. Задзвонив телефон, Мартін Бек узяв трубку. — Привіт, це Монсон. — Де ти? — У поліційній дільниці на Вестберзі. Я знайшов ту сторінку. — Де? — На Стенстремовому столі. Під папером, яким він накритий. Мартін Бек нічого не сказав. — А я думав, що ви тут усе перешукали, — докірливо сказав Монсон. — І… — І що? — Стенстрем зробив дві нотатки олівцем. Угорі в правому ріжку написав: «Покласти в папку: «Справа Тереси», а внизу стоїть прізвище «Б'єрн Форшберг» і запитальний знак. Це вам щось пояснює? Мартін Бек не відповів. Він і далі тримав у руках телефонну трубку. Потім раптом почав сміятися. — Чудово, поліцейський сміється, — мовив Кольберг і понишпорив рукою в кишені. — Ось тобі п'ятак.