розстебнутій жилетці. Він біжить за ним, і, подавшись тулубом уперед, падає на землю, й хапає собаку за задні лапи. Чути вдруге собаче вищання і крик: «Не пускай!» З крамниць висовуються сонні фізіономії, і скоро біля дров’яного складу, немов з землі вирісши, збирається натовп.
— Начебто безпорядок, ваше благородіє!.. — каже городовик.
Очумєлов робить півповорот ліворуч і простує до зборища. Біля самих воріт складу, бачить він, стоїть вищеописаний чоловік у розстебнутій жилетці і, піднявши догори праву руку, показує натовпові закривавлений палець. На півп’яному обличчі в нього ніби написано: «Ось я тобі дам, шельмо!» — та й самий палець має вигляд знамення перемоги. В цьому чоловікові Очумєлов упізнає золотаря Хрюкіна. В центрі натовпу, розчепіривши передні ноги й тремтячи всім тілом, сидить на землі сам винуватець скандалу — біле гостроморде хортеня з жовтою плямою на спині. В сльозавих очах у нього вираз туги й жаху.
— З якої це нагоди тут? — питає Очумєлов, врізаючись у натовп. — Чому тут? Це ти навіщо палець?.. Хто кричав?
— Іду я, ваше благородіє, нікого не займаю… — починає Хрюкін, кашляючи в кулак, — про дрова з Митрієм Митрійовичем, і раптом це стерво з доброго дива за палець… Ви мені пробачте, я людина, котра робоча… Робота в мене дрібна. Нехай мені заплатять, бо я цим пальцем, може, з тиждень не поворухну… Цього, ваше благородіє, і в законі нема, щоб від тварюки терпіти… Якщо кожен кусатиметься, то краще й не жити на світі…
— Гм! Гаразд… — каже Очумєлов суворо, кашляючи й ворушачи бровами. — Гаразд… Чий собака? Я цього так не залишу. Я покажу вам, як собак розпускати! Пора звернути увагу на таких панів, що не бажають підкорятися постановам! Як оштрафують його, мерзотника, то він дізнається в мене, що означає собака і всяка інша бродяча худоба! Я йому нажену, холоду!.. Єлдирін, — звертається наглядач до городовика, — дізнайся, чий це собака, і складай протокол! А собаку знищити треба. Негайно! Він, напевно, скажений… Чий це собака, питаю?
— Це, здається, генерала Жигалова! — каже хтось із натовпу.
— Генерала Жигалова? Гм!.. Зніми-но, Єлдирін, з мене пальто… Страшенно жарко! Мабуть, що на дощ… Одного тільки я не розумію: як він міг тебе вкусити? — звертається Очумєлов до Хрюкіна. — Хіба він дістане до пальця? Він маленький, а ти-ж он який здоровило! Ти, мабуть, розколупав пальця цвяшком, а потім і спала тобі на думку ідея, щоб здерти. Ти ж… відомий народ! Знаю вас, чортів.
— Він, ваше благородіє, цигаркою йому в морду для сміху, а він, не бувши дурний, і хапнув… Дурнувата людина, ваше благородіє!
— Брешеш, сліпий! Не бачив, то, виходить, навіщо брехати? їх благородіє розумний пан і розбирають, якщо хто бреше, а хто по совісті, як перед богом… А якщо я брешу, то нехай мировий розсудить. У нього в законі сказано… Нині всі рівні… У мене в самого брат у жандармах… щоб ви знали…
— Не базікай!
— Ні, це не генеральський… — глибокодумно зауважує городовик. — У генерала таких нема. У нього все більше лягаві.
— Ти це напевно знаєш?
— Напевно, ваше благородіє…
— Я й сам знаю. У генерала собаки дорогі, породисті, а це — чорт знає що! Ні шерсті, ні вигляду… стерво, та й годі. І отакого собаку тримати? Де ж у вас розум? Якби трапився такий собака в Петербурзі чи в Москві, то, знаєте, що було б? Там не подивилися б на закон, а вмить — не дихай! Ти, Хрюкін, постраждав і діла цього так не залишай… Треба провчити! Пора…
— А може, і генеральський… — думає вголос городовик. — На морді не написано… Оце якось у дворі в нього такого бачив.
— Звісно, генеральський! — каже голос з натовпу.
— Гм… Надінь-но, брат Єлдирін, на мене пальто… Щось вітер подув… Морозить… Ти одведеш його до генерала й спитаєш там. Скажеш, що я знайшов і прислав… І скажи, щоб його не випускали на вулицю. а Він, може, дорогий, а якщо кожна свиня йому в ніс цигаркою тикатиме, то може й зіпсувати. Собака — ніжна тварина… А ти, бовдуре, опусти руку! Нема чого свого дурного пальця виставляти! Сам винен!..
— Кухар генеральський іде, його спитаємо… Гей, Прохоре! Ходи-но, голубе, сюди! Поглянь на собаку… Ваш?
— Вигадав! Таких у нас зроду не було!
— І питати тут довго нема чого, — каже Очумєлов. — Він бродячий! Нема чого тут довго балакати… Якщо сказав, що бродячий, виходить, бродячий… Знищити — от і все.
— Це не наш, — каже далі Прохор, — Це генералового брата, що оце приїхав. Наш не охочий до хортів. Брат їхній охочий…
— Та хіба братик їхній приїхали? Володимир Іванович? — питає Очумєлов, і все обличчя його ясніє від розчулення. — Ох, ти, господи! А я й не знав! Погостювати приїхали?
— В гості…
— Ох, ти, господи… Скучили за братиком… А я ж і не знав! То це їхній собачка? Дуже радий… Візьми його… Собаченятко нічого собі… Метке таке… Хап цього за палець! Ха-ха-ха… Ну, чого тремтиш? Ррр… Рр… Сердиться, шельма… цуцик отакий.
Прохор кличе собаку і йде з ним від дров’яного складу. Натовп регоче з Хрюкіна.
— Я ще доберуся до тебе! — погрожує йому Очумєлов і, запинаючись шинеллю, іде собі далі базарною площею.
1884
У Х-ому громадському клубі з благодійною метою влаштовували бал-маскарад, чи, як його називали місцеві панночки, бал-парей. Була дванадцята година ночі. Інтелігенти, які не танцювали, без масок — їх було п’ять душ — сиділи в читальні за великим столом і, уткнувши носи і бороди в газети, читали, куняли і, за висловом місцевого кореспондента столичних газет, дуже ліберального пана, — «мислили». Із загальної зали долинали звуки кадрилі «В’юшки». Повз двері, дуже стукаючи ногами й брязкаючи посудом, раз у раз пробігали лакеї. А в самій читальні панувала глибока тиша. — Тут, здається, зручніше буде! — раптом почувся низький, приглушений голос, що, як здавалося, виходив з грубки. — Катайте сюди! Сюди, хлопці! Двері відчинились, і до читальні увійшов широкий, присадкуватий мужчина, одягнений у кучерський костюм і в капелюх з павиним пір’ям, у масці. За ним слідом увійшли дві дами в масках і лакей з підносом. На підносі була пузата пляшка з лікером, пляшок зо три червоного і кілька склянок. — Сюди! Тут і прохолодніше буде, — сказав мужчина. — Став піднос на стіл… Сідайте, мамзелі! Же ву прі а ля трімонтран! А ви, панове, посуньтесь… нема чого тут! Мужчина похитнувся й змахнув рукою з стола кілька журналів. — Став сюди! А ви, панове читачі, посуньтесь; нема коли тут з газетами та з політикою… Кидайте! — Я просив би вас тихше, — сказав один з інтелігентів, подивившись на маску крізь окуляри. — Тут читальня, а не буфет… Тут не місце пити.
1884
МАСКА
У Х-ому громадському клубі з благодійною метою влаштовували бал-маскарад, чи, як його називали місцеві панночки, бал-парей. Була дванадцята година ночі. Інтелігенти, які не танцювали, без масок — їх було п’ять душ — сиділи в читальні за великим столом і, уткнувши носи і бороди в газети, читали, куняли і, за висловом місцевого кореспондента столичних газет, дуже ліберального пана, — «мислили». Із загальної зали долинали звуки кадрилі «В’юшки». Повз двері, дуже стукаючи ногами й брязкаючи посудом, раз у раз пробігали лакеї. А в самій читальні панувала глибока тиша. — Тут, здається, зручніше буде! — раптом почувся низький, приглушений голос, що, як здавалося, виходив з грубки. — Катайте сюди! Сюди, хлопці! Двері відчинились, і до читальні увійшов широкий, присадкуватий мужчина, одягнений у кучерський костюм і в капелюх з павиним пір’ям, у масці. За ним слідом увійшли дві дами в масках і лакей з підносом. На підносі була пузата пляшка з лікером, пляшок зо три червоного і кілька склянок. — Сюди! Тут і прохолодніше буде, — сказав мужчина. — Став піднос на стіл… Сідайте, мамзелі! Же ву прі а ля трімонтран! А ви, панове, посуньтесь… нема чого тут! Мужчина похитнувся й змахнув рукою з стола кілька журналів. — Став сюди! А ви, панове читачі, посуньтесь; нема коли тут з газетами та з політикою… Кидайте! — Я просив би вас тихше, — сказав один з інтелігентів, подивившись на маску крізь окуляри. — Тут читальня, а не буфет… Тут не місце пити.