день: кудлатий вовкодав, очі закотилися, язик памороззю вкритий, зуби жовті, сильні. Годиться.

— Валяй!

Тимоха спритно пристібає голову до бампера «мерина», мітлу — до багажника. Прикладаю долоню до замка «мерина», дах прозорий вгору підіймається. Всідаюся на напівлежаче сидіння з чорної шкіри. Пристібаюся. Заводжу двигун. Тесові ворота переді мною відчиняються. Виїжджаю, мчу вузькою прямою дорогою, оточеною старим, засніженим ялинником. Краса! Чудова місцина.

Бачу в дзеркало свою даленіючу садибу. Гарний будинок, з душею.

Тільки сім місяців живу в ньому, а відчуття таке, ніби народився і виріс тут. Раніше маєток належав товаришу міняйла з Казначейського Приказу Горохову Степану Гнатовичу. Коли він під час Великої Чистки Казначейської впав у неласку й оголився, ми його і прибрали до рук. Того літа спекотного багато казначейських голів полетіло. Боброва з п’ятьма поплічниками в клітці залізній Москвою возили, потім шмагали батогами й зняли голову на Лобному місці. Половину казначейських вислали з Москви за Урал.

Роботи багато було… Горохова тоді, як і годиться, спочатку мордою по гівну потягали, потім рот асигнаціями набили, зашили, у сраку свічку вставили та на воротях садиби й повісили. Родину чіпати було не велено. А маєток мені відписали. Справедливий Государ наш. І слава Богу.

Дорога праворуч повертає.

Виїжджаю на Рубльовий тракт. Гарна дорога, двоповерхова, десятисмугова. Вирулюю в ліву червону смугу. Це — наша смуга. Державна. Доки живий і при ділі Государевому — буду по ній їздити.

Розступаються машини, побачивши червоний «мерин» опричника із собачою головою. Розтинаю зі свистом повітря підмосковне, тисну на педаль. Постовий коситься з пошаною. Командую:

— Радіо «Русь».

Оживає в кабіні м’який голос дівочий:

— Доброго здоров’я, Андрію Даниловичу. Що хочете послухати?

Новини я всі вже знаю. З похмілля гарної пісні душа просить:

— Заспівайте-но мені про степ та про орла.

— Буде зроблено.

Вступають гуслярі плавно, бубонці розсипаються, дзвіночок срібний дзвенить, і:

Співає Червонопрапорний Кремлівський хор. Потужно співає, гарно. Бринить пісня так, що сльози навертаються. Мчить «мерин» до Білокам’яної, миготять села та садиби. Сяє сонце на ялинах засніжених. І оживає душа, очищається, високого просить…

З піснею так би і в’їхав у Москву, та не дають. Дзвонить Посоха. Його пещена пика з’являється в райдужній рамці.

— А, щоб тебе… — бурмочу, прибираючи пісню.

— Ком’яго!

— Чого тобі?

— Слово й Діло!

— Ну?

— Осічка в нас з природженим дворянином.

— Як це?

— Крамолу йому вночі не зуміли підкинути.

— Та ви що?! Чого ж ти мовчав, куряча голово?

— Ми до останнього чекали, та в нього охорона гарна, три ковпаки.

— Батя зна?

— Нє-а. Ком’яго, скажи ти Баті сам, мені стрьомно. Він на мене ще за посадських гнівається. Страшно. Зроби, буду твоїм боржником.

Викликаю Батю. Широке рудобороде обличчя його з’являється праворуч від керма.

— Здрастуй, Батю.

— Здорово, Ком’яго. Готовий?

— Та я-то завжди готовий, Батю, а ось наші в дурні пошились.

Не зуміли дворянину крамолу підкинути.

— Та й не треба тепер… — Батя позіхає, показує здорові, міцні зуби. — Його й без крамоли валити можна. Голий він. Тільки ось що: сім’ю не калічити, зрозумів?

— Зрозумів, — киваю я, прибираю Батю, умикаю Посоху. — Чув?

— Чув! — із полегшенням шкіриться він. — Слава тобі, Господи…

— Господь тут ні до чого. Государеві дякуй.

— Слово й Діло!

— І не запізнюйся, гульвісо.

— Та я вже тут.

Повертаю на Перший Успенський тракт. Тут ліс іще вищий за наш: старі, вікові ялини. Багато вони побачили на своєму віку.

Пам’ятають вони, пам’ятають Смуту Червону, пам’ятають Смуту Білу, пам’ятають Смуту Сіру, пам’ятають і Відродження Русі. Пам’ятають і Преображення. Ми на порох розсиплемось, у світи інші відійдемо, а славетні ялини підмосковні будуть стояти та гіллям величним погойдувати…

Та-а-к, он воно як з дворянами буває! Тепер уже й крамоли не треба. Минулого тижня так із Прозоровським вийшло, тепер з оцим… Круто Государ наш за дворян узявся. Ну, і правильно.

Стявши голову, за волоссям не плачуть. Узявся за гуж — не кажи, що не дуж. А як замахнувся — то вже рубай!

Бачу двох наших попереду на червоних «меринах». Наздоганяю, зменшую швидкість. Їдемо цугом. Повертаємо. Їдемо ще трішки й упираємося у ворота садиби дворянина Івана Івановича Куніцина. Біля воріт вісім наших машин. Посоха тут, Хруль, Сиволай, Погода, Охлоп, Зябель, Нагул і Кріпло. Батя корінних на діло послав. Правильно, Батю. Куніцин — міцний горішок. Щоб його розколоти — кмітливість потрібна.

Паркуюсь, виходжу з машини, відкриваю багажник, дістаю свою палицю тесову. Підходжу до наших. Стоять, чекають наказу. Баті немає, значить, я за старшого. Вітаємось по-діловому.

Дивлюсь на паркан: по периметру в ялиннику — стрільці з Таємного Приказу, нам на підмогу. Оточено садибу зусібіч іще з ночі за наказом Государевим. Щоб миша капосна не прослизнула, щоб комар підступний не пролетів.

Але міцні ворота в дворянина. Поярок дзвонить у хвіртку, повторює:

— Іване Івановичу, відчиняй. Відчиняй по-хорошому!

— Без думських дяків не ввійдете, душогуби! — лунає з динаміка.

— Гірше буде, Іване Івановичу!

— Гірше мені вже не буде, псе!

Що правда — то правда. Гірше тільки в Таємному Приказі. Але туди Івану Івановичу вже й не треба. Самі впораємось. Чекають наші. Пора!

Підходжу до воріт. Завмирають опричники. Б’ю по воротях палицею перший раз:

— Горе дому цьому!

Б’ю другий раз:

— Горе дому цьому!

Б’ю третій раз:

— Горе дому цьому!

І заворушилась опричнина:

— Слово й Діло! Гойда!

— Гойда! Слово й Діло!

— Слово й Діло!

— Гойда! Гойда! Гойда!

Плескаю Поярка по плечу:

— Верши!

Заметушився Поярок із Сиволаєм, приліпили вертуху на ворота. Відійшли всі, позатикали вуха. Гахнуло, від воріт дубових — тріски довкола. Ми з палицями — в пролом. А там охорона дворянина — зі своїм паліччям. Вогнепальною зброєю заборонено відбиватися, а то стрільці із променестрілів своїх холодновогненних усіх