справа! — посміхнувся командир дивізії. — Вирішуйте, Ємельянов, хто піде з Бахтіним.

Ємельянов окинув поглядом льотчиків.

— Старший лейтенант Мордовцев! — викликав він.

Геннадій Мордовцев глянув на полковника. У великих сірих очах застигло запитання. І тільки тоді, коли командир дивізії схвально хитнув головою, старший лейтенант зробив три кроки вперед і став поряд Бахтіна.

— Лейтенант Карлов!

З шеренги посміхаючись вийшов кругловидий льотчик. Праве око в нього було трохи менше за ліве, ніби примружене. Здавалось, він посміхається тільки однією половиною обличчя.

— Сержант Долаберідзе!

Долаберідзе перевальцем рушив за Карловим.

Майор назвав ще три прізвища. Ще троє льотчиків перейшли з строю в групу Бахтіна. Це були лейтенант Опалєв, сержанти Дубенко і Дагаєв.

— Ось, на мою думку, всі, — доповів Ємельянов полковникові.

— Хай буде так! Семеро таких орлів не поступляться перед двома десятками фашистських асів. Сімкою і летітимете, — вирішив командир дивізії. — Прикриватимуть вас дев’ять винищувачів ЯК-1 двісті тридцять шостого винищувального полку. А тепер ідіть на командний пункт і прокладіть маршрут польоту. Всі інші, Ємельянов, можуть бути вільними. На сьогодні — відбій.

Сім льотчиків, притримуючи планшети з картами, які метлялися ззаду, попрямували до командного пункту. Проходячи в низькі двері землянки, кожен нахиляв голову, щоб не пошкодити льотні окуляри на шоломофонах.

Решта льотчиків, випереджаючи один одного, побігли до автобуса, що стояв біля штабної землянки. Під їхніми унтами рипів замерзлий сніг.

— Який настрій у ваших людей? — спитав у Ємельянова командир дивізії, коли вони залишилися вдвох.

— Добре воюють, товаришу полковник. Я вам ще не встиг доповісти: сьогодні ланка капітана Доброхотова зустріла велику групу транспортних «Юнкерсів», яких прикривали «Мессершмітти». Наші винищувачі скували месерів боєм. А мої хлопці тим часом врізалися в стрій німців, і кожен збив по два-три літаки. Старший лейтенант Ольховенко власноручно збив чотири «Юнкерси» і, поранений в руку, в спину і в голову, привів підбитий штурмовик на свій аеродром.

— Ну й орел! — захоплено вигукнув Рубанов.

— Це ще не все! Шасі в літаку були перебиті, тому Ольховенко посадку зробив на «черево». Виліз скривавлений з кабіни та як замахнеться гранатою на людей, що бігли до нього, як закричить: «Не підходь, гади!* Думав, що на території ворога сів… Коли б не знепритомнів, то, чого доброго, шпурнув би гранату в своїх механіків. Тепер у госпіталі лежить. Лікар каже, що виживе.

— Так… А де він гранату взяв?

— А у нас багато хто з льотчиків бере в політ гранати. Дехто ще й автомат прихоплює — на всяк випадок.

Рубанов тихо промовив:

— Представте Ольховенка до нагороди.

— Слухаюсь!

Вони рушили до літака командира дивізії, уточнюючи на ходу план наступної операції.

Сонце вже наполовину сховалося за почервоненим обрієм, коли штурмовик командира дивізії, стрімко набираючи швидкість, одірвався від землі і плавно забрав під себе шасі.

Ємельянов повернувся на командний пункт. Льотчики з групи Бахтіна, проклавши маршрут польоту, згортали карти.

— Все продумали? — звернувся до них командир полку. — Зважте на те, що аеродром Сальськ прикривається тришаровим зенітним вогнем, та й месерів там чимало.

— А ось ми зараз підемо до наших зенітників — розпитаємо, коли їм найважче стріляти по літаках. Тоді стане ясніше, як заходити на ціль, — вирішив капітан Бахтін.

Після вечері капітан Бахтін, лейтенант Карлов і сержант Долаберідзе разом вийшли з їдальні і пішли темною вулицею станиці Барабанщиків до гуртожитку. Місяць лив тьмяне світло на хатки з невеликими щільно завішеними вікнами. З димарів поволі струменів дим, застилаючи імлою зоряне небо. Сильний мороз провіщав добру льотну погоду.

Льотчики йшли мовчки. Вони вже звернули на стежку, що навпростець, через руїни будинків і купи щебеню, вела до гуртожитку, коли Карлов несподівано звернувся до Бахтіна:

— Іване Павловичу, ви літали сьогодні над Сталінградом?

— Літав, — відповів Бахтін. — А чому ти питаєш?

— Та от ми зараз ідемо по руїнах, і я уявив собі Сталінград. Я теж сьогодні вів ескадрилью над містом— од нього тільки сама назва лишилася. Тут, у станиці, хоч половина хат уціліла. А там? Купи битої цегли, там де-не-де напівзруйновані стіни… Страшна рана на нашій землі.. Мені доводилося до війни бувати в Сталінграді…

— Знаєш, Георгію, — не відразу озвався Бахтін, — мені здається, що ці напівзруйновані стіни стоять на землі як пам’ятки. Так, так, саме пам’ятки величі, стійкості. Адже стільки бомб і снарядів кинув ворог на місто, а воно вистояло… Закінчиться війна, Сталінград відбудують. Але я залишив би одну з напівзруйнованих стін у центрі майбутнього міста. Хай вона нагадує наступним поколінням про те, як ми боронили свою землю. — Бахтін глянув на Карлова. — А ще мені хочеться, щоб жоден фашист не втік з Сталінграда, щоб полонені гітлерівські солдати відбудували те, що вони зруйнували… Чим більше знищимо ми завтра «Юнкерсів», тим швидше знесилиться армія Паулюса.

— Ой, і дамо ж завтра чосу фашистським льотчикам! — вигукнув Долаберідзе, підкручуючи чорні вусики.

Він посковзнувся і мало не звалив Бахтіна.

— Ну й ведмідь же ти, Долаберідзе, — ледве встоявши на ногах, зауважив той.

— Я тебе, мов рідного батька, люблю, а ти мене ведмедем обзиваєш, — надувся Долаберідзе.

— Та ти чого? Невже образився? — здивувався Бахтін. — Облиш, я тебе теж люблю, — і він, ставши навшпиньки, обняв свого вразливого друга.

Вони саме підійшли до гуртожитку, де жив лейтенант Карлов. А Бахтіну й Долаберідзе треба було пройти ще трохи далі.

— Ходімо до нас, — запросив Карлов товаришів. — Я вам на баяні пограю.

— Ні, Георгію, треба перед вильотом одпочити, — відмовився Бахтін.

— Шкода — рано вставати треба, а то пішов би. Добре ти, Георгію, граєш, — Долаберідзе захоплено ляснув Карлова по плечу. — Ну ходімо, «Горобець одинадцять», — звернувся він до Бахтіна.

Друзі посміхнулися. «Горобець одинадцять» — ці слова були позивними капітана. Під час польоту часто лунало в навушниках квапливою скоромовкою: «Я — «Горобець одинадцять». Як мене чуєте? Прийом». І льотчики жартома наділили свого командира цим прізвиськом.

Карлов попрощався з друзями і ввійшов у гуртожиток. Це була велика сільська хата з низькою стелею. Яскраво світили, почеплені на стінах три гасові лампи. Вздовж стін тяглися дощані нари, на яких лежали акуратно застелені матраци. За довгим столом сиділи кілька льотчиків. Двоє з них грали