— Ні про що більше її не питай, бо ми так і не потрапимо туди!

На розі перед тютюновою крамницею Мері Поппінс поправила капелюшок на голові. Вітрина у цій крамниці була з тих, що роблять з однієї людини аж три, так що кінець кінцем тобі починало здаватись, ніби ти — це не ти, а цілий гурт інших людей. А проте Мері Поппінс зітхнула з утіхи, побачивши у вітрині аж три власних постаті відразу, кожну в синьому пальті з срібними ґудзичками і в синьому ж капелюшку під колір пальта. Дивитись на них Мері Поппінс було так приємно, що вона б хотіла, аби у вітрині відбивалося з десяток, а чи й три десятки Мері Поппінс. Що більше, то краще.

— Ходімо вже, — сказала вона суворо, так наче це вони її тут забарили.

Всі троє звернули за ріг і ось уже смикнули за шнурок дзвінка на дверях будинку номер три по вулиці Робертсона. Джейн з Майклом почули, як дзвінок приглушено залунав десь у глибині будинку, й тепер уже були певні, що за якихось одну-дві хвилини вони сядуть пити чай поруч із дядьком Мері Поппінс містером Перуком.

— Звісно, якщо він удома, — пошепки сказала Джейн до Майкла.

Тієї ж миті двері відчинилися, і гості побачили перед собою худорляву, не дуже привітну жінку.

— Він дома? — вихопився Майкл.

— Я буду тобі дуже вдячна, якщо ти даси говорити мені, — промовила Мері Поппінс, кинувши на нього грізний погляд.

— Добрий день, місіс Перук, — чемно сказала Джейн.

— Місіс Перук! — підхопила сухорлява жінка голосом, ще тоншим, ніж вона сама. — Як ти смієш звати мене місіс Перук? Ні вже, красненько дякую, я собі міс Персіммон і пишаюся з цього! А то — місіс Перук! Цього ще бракувало!

Вона, здавалося, була дуже ображена, і діти подумали, що, мабуть, містер Перук якийсь дивак, коли міс Персіммон так тішиться, що вона не місіс Перук.

— Нагору, перші двері, — буркнула міс Персіммон і кинулася коридором геть, знай обурено примовляючи тонким, пискливим голосом:

— Цього ще бракувало! Місіс Перук!

Джейн з Майклом пішли за Мері Поппінс на другий поверх. Мері Поппінс постукала в перші двері.

— Заходьте, заходьте! Ласкаво прошу! — почувся з кімнати гучний веселий голос.

Серце Джейн від хвилювання застрибало в грудях.

— Він удома! — виразно глянула вона на Майкла.

Мері Поппінс відчинила двері й підштовхнула дітей уперед. Вони опинились у великій, привітній кімнаті. У кутку ясно горів камін, а посередині стояв здоровенний стіл, накритий до чаю: чотири чашки з блюдцями, стосик бутербродів, булочки, кокосові тістечка і великий сливовий пиріг з рожевою поливою.

— Ну, оце-то справді радість! — привітав їх той же таки гучний голос, і Джейн з Майклом озирнулись по кімнаті, шукаючи господаря. Та його ніде не було видно. У кімнаті начебто не було анікогісінько. І враз діти почули, як Мері Поппінс сердито сказала:

— Ох, дядьку Альберте! Ви знову за своє! Сьогодні ж не день вашого народження, правда?

Кажучи це, вона дивилася на стелю. Джейн з Майклом і собі глянули вгору й, на превеликий свій подив, побачили кругленького, товстого, лисого добродія, що висів у повітрі, ні за віщо не тримаючись. Щоправда, він нібито не просто висів, а, здавалось, сидів на повітрі, бо переплів ноги і, коли гості увійшли, саме відклав набік газету, яку, певно, перед цим читав.

— Люба моя, — промовив містер Перук, усміхнувшись до дітей і винувато дивлячись на Мері Поппінс, — мені страшенно шкода, та, здається, у мене сьогодні таки день народження.

— Ох-ох-ох! — тільки й сказала Мері Поппінс.

— Я про це згадав лише вчора пізно увечері і вже не міг послати вам листівку з проханням навідатися до мене іншим разом. Страшенно прикро, еге ж? — вів він далі, дивлячись униз, на Джейн і Майкла. — Я бачу, ви неабияк здивовані, — додав містер Перук.

І справді, обоє дітей з дива так широко пороззявляли роти, що, якби містер Перук був менший, то міг би ненароком у котрийсь ускочити.

— Мабуть, доведеться все вам пояснити, — спокійно сказав містер Перук. — Бачите, річ ось у чому. Я людина весела і дуже люблю сміятися. Ви, певно, й не повірите, скільки всього на світі мене смішить. Я можу сміятися майже з усього, що бачу, слово честі!

І, промовивши це, містер Перук дрібно застрибав угорі — від сміху, що вдався такий веселий.

— Дядьку Альберте! — сказала Мері Поппінс, і містер Перук враз перестав сміятися.

— Ох, пробач, моя люба! То про що я говорив? А, згадав! І найкумедніша штука… Гаразд, Мері, я не сміятимусь, якщо тільки мені пощастить. Найкумедніше, що коли мій день народження випаде в п'ятницю, то вже тоді я так регочу, що мною просто підкидає. Просто підкидає вгору, — казав містер Перук.

— А чому?.. — почала Джейн.

— А чому?.. — почав Майкл.

— Бачите, як тільки я засміюся в п'ятницю, то вже так набираюся смішильним газом, що просто не можу втриматися на землі. Навіть коли я всього-на-всього всміхнуся, то й тоді те саме… навіть коли тільки згадаю щось смішне — умить злітаю, мов надувна кулька. І поки я не подумаю про щось серйозне, ніяк не спущусь додолу.

І містер Перук знов захихотів, але, помітивши обличчя Мері Поппінс, перестав сміятися і повів далі:

— Звісно, це незручно, але не скажу, що неприємно… З вами таке, мабуть, ніколи не траплялось?

Джейн і Майкл похитали головами.

— Ну, певно. Я так і знав. Мабуть, це тільки в мене така звичка. Якось, прийшовши з цирку, я ще й наступного дня так реготав, що — повірите? — підскочив і пробув угорі цілісіньких дванадцять годин, не спустився, аж поки годинник не вибив рівно північ. Тоді вже, звісно, я так і ляпнувся додолу, бо ж почалася субота, і мій день народження минув. Химерно, еге ж? Щоб не сказати — кумедно. І сьогодні ось ви з Мері Поппінс завітали до мене в гостину, і, як на те, сьогодні знов п'ятниця і день мого народження! Ой лишенько, не смішіть мене, благаю!..

І, хоча Джейн з Майклом не робили нічого дуже вже кумедного, а тільки приголомшено дивилися на містера Перука, він знов гучно зареготався і від сміху аж заскакав у повітрі з газетою, що шелестіла у нього в руці, і з окулярами, що ледве тримались на кінчику носа.

Це було так кумедно — дивитися, як містер Перук підскакував і перекидався вгорі, мов надувна кулька з руками й ногами, хапаючись то за стелю, то за газову лампу, — що Джейн з Майклом, хоч як вони силкувалися поводитись пристойно, просто не могли стриматися. Вони зареготались. Та як! Вони з усієї сили стискували губи, щоб не випустити з себе сміху, та все дарма! Кінець кінцем обоє попадали додолу й так і покотились по підлозі, заходячись з реготу.

— Ну, знаєте, — промовила Мері Поппінс. — Ну, знаєте, така поведінка!..

— Ох, я не можу! Я не можу! — аж стогнав