живе одним духом, що ж це таке…
Телєгін, тихо і значливо:
— Та й Вадим без неї тане, ось що…
Їх незабаром наздогнали Латугін і Онися. Вона була вже без халата, і щоки її рожевіли. Латугін, нахмурений, серйозний, стримано привітався і вийняв з-за обшлага шинелі чотири квитки для гостей у Великий театр, аж на верхній ярус.
— Так, на фронті легше, ніж у вас у Москві, — сказав він, роздаючи квитки, — великий бій довелося витримати за цю петрушку… Добре, що комендант — наш морячок з крейсера «Аврора»… Так що не спізнюйтесь, засідання важливе сьогодні. Ну, Онисю, ходімо…
В п’ятиярусному залі Великого театру в тумані, надиханому людьми, ледве світилися сотні лампочок червонуватим накалом. Було холодно, як у погребі. На величезній сцені з полотняними арками в кулісах, збоку біля тьмяної рампи сиділа за столом президія. Всі вони, повернувши голови, дивилися в глиб сцени, де з колосників звішувалась карта Європейської Росії, укрита різнокольоровими кружками й колами, — вони заповнювали майже весь простір. Перед картою стояв маленький чоловік, в хутряному пальті, без шапки; відкинуте з великого лоба волосся його кидало тінь на карту. В руці він тримав довгий кий і, рухаючи густими бровами, вказував час від часу кінцем кия на той чи інший кольоровий кружок, який загорявся зараз же таким яскравим світлом, що тьмяне золото ярусів у залі починало мерехтіти і ставало видно напружені, худі обличчя, з очима, розширеними увагою.
Він говорив високим голосом у напруженій тиші:
— У нас лише в Європейській Росії — десятки трильйонів пудів повітряно-сухого торфу. Запасами його ми забезпечені на століття. Торф — паливо на місцях. З одної десятини торфового болота виходить в двадцять п’ять разів більше енергії, ніж з десятини лісу. Торф — в першу чергу, за ним — біле вугілля і чорне вугілля розв’язують проблему революційного будівництва, яка стоїть перед нами. Бо революція, яка перемогла тільки на полі бою і не перейшла до реального здійснення своїх ідей, вщухає, як раптова буря. Володимир Ілліч Ленін, який сидить тут, серед нас, натхненник моєї сьогоднішньої доповіді, вказав генеральну лінію творчої революції: комунізм — це Радянська влада плюс електрифікація…
… — Де Ленін? — спитала Катя, вдивляючись з висоти п’ятого яруса. Рощин, що тримав, не відпускаючи, її худеньку руку, відповів також пошепки:
— Той, у чорному пальті, бачиш — він швидко пише, підняв голову, кидає через стіл записку… Це він… А скраю — худорлявий, з чорними вусами — Сталін, той, хто розгромив Денікіна…
Доповідач говорив:
— Там, де у віковічній тиші Росії таяться мільярди пудів торфу, там, де спадає водопад або несе свої води могутня ріка, — ми споруджуємо електростанції — справжні маяки усуспільненої праці. Росія визволилась назавжди від ярма експлуататорів, наше завдання — осяяти її немеркнучою загравою електричного вогнища. Колишнє прокляття праці повинно стати щастям праці.
Піднімаючи кий, він вказував на майбутні енергетичні центри й описував по карті кола, в яких розташовувалась майбутня нова цивілізація, і кружки, як зорі, яскраво спалахували в сутінку величезної сцени. Щоб так освітлювати на коротеньку мить карту, треба було зосередити всю енергію московської електростанції, — навіть у Кремлі, в кабінетах народних комісарів, були викручені всі лампочки, крім одної — на шістнадцять свічок.
Люди в залі для глядачів, у кого в кишенях військових шинелей і прострілених бекеш було по жмені вівса, виданого сьогодні замість хліба, не дихаючи, слухали про запаморочливі, але реально здійсненні перспективи революції, що ставала на шлях творчості…
Телєгін тихенько говорив Даші:
— Путяща доповідь. Я цього інженера Кржижановського добре знаю. Ось закінчимо війну, — повернусь на завод, у мене теж дещо задумано… Страшенно хочеться, Дашенько, працювати… Якщо вони таку електричну базу підведуть, — страх що можна розгорнути… Чорт знає — які у нас багатства! Підняти на справжню роботу таку махину, — куди тій Америці! Ми багатші… Поїдемо з тобою на Урал…
Даша — йому:
— Будемо жити в рубленому будинку, чистому, чистому, з краплинами смоли, з великими вікнами… В зимовий ранок горітиме камін…
Рощин — Каті на вухо пошепки:
— Ти розумієш, якого смислу набувають усі наші зусилля, пролита кров, усі безвісні й мовчазні муки… Світ буде нами перебудовуватись для добра… Всі в цьому залі готові віддати за це життя… Це не вигадка, — вони тобі покажуть рубці й синюваті плями від куль… І це — на моїй батьківщині, і це — Росія…
— Остаточне рішення прийнято! — говорив чоловік коло карти, спираючись на кий, як на спис. — Ми за барикадами боремось за наше і за світове право — раз і назавжди покінчити з експлуатацією людини людиною.
22 червня 1941 року
Епопея про долю вітчизни. Андрій Кулінич Книга перша. Сестри Книга друга. Вісімнадцятий рік Книга третя. Хмурний ранок
22 червня 1941 року
ЗМІСТ
Епопея про долю вітчизни. Андрій Кулінич Книга перша. Сестри Книга друга. Вісімнадцятий рік Книга третя. Хмурний ранок