«Елка», «С праздником», «С душой, полною смиренья», переписаними спеціально для подарунка. Ці досить незграбні перші віршики сповнені напівдитячих переживань. Вони рясніють церковно-книжною фразеологією, зовсім не властивою пізнішим творам Тесленка.

У серпні 1901 р. Тесленко покинув службу в нотаря і поступив на курси телеграфістів на станції Долинській Південно-Миколаївської залізниці; але через слабкий зір невдовзі — через чотири місяці — був відчислений, як писав він в автобіографічному листі до редактора газети «Село» Ю. Сірого

Збереглися також юнацькі вірші Тесленка російською мовою, датовані 1902 р. Вони значно різняться від дитячих віршів — насамперед пафосом звинувачення суспільства «убийства и лжи», де гинуть чесні бійці, пафосом нестримного пориву до світла, до розумного й щасливого життя. Герой цих поезій уже не апелює до бога, а знаходить душевне заспокоєння у красі природи («Однажды ко мне в крошечную хату», «Летом», «К природе»). Є між цими віршами й реалістичний портрет нещасного старця («Нищий»), і дещо романтично-гіперболізований, але цілком реалістичний у деталях опис власного житла, такого холодного й задимленого в зимову негоду. В цих віршах вперше з’являються роздуми над смислом життя, виникає мотив самогубства — через нестерпні умови й безцільність існування («Фантазия»).

Великі суспільні зрушення дали новий стимул розвиткові театру, заснованого й блискуче розвиненого такими корифеями, як М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, І. Франко та ін. Відміна заборони українських вистав та обмежень репертуару сприяла появі плеяди молодих письменників-драматургів — Лесі Українки, С. Васильченка, В. Самійленка, Г. Хоткевича. Особливо поширилися аматорські гуртки. Ще працюючи в нотаріальній конторі, Тесленко захоплюється театром, відвідує вистави аматорського гуртка при Народному домі в Лохвиці. Зрештою починає пробувати себе в драматургії. 1902 р. він пише комедію, з якої збереглося лише закінчення, де зображено гуляння сільської молоді в ніч на Івана Купала. Комедійні ситуації часом поступаються місцем епізодам з рідної історії — спогадам про звитяги запорожців, про славне історичне минуле України, яким варто пишатися і яке не слід забувати. Прикметний цей уривок також і тим, що у нього вмонтовано кілька віршів Тесленка українською мовою — щоправда, помітно кострубатих, але сповнених непідробленої щирості.

Десь у 1902—1903 рр. була написана драма «Горобина ніч». Твір не зберігся, і відомо про нього лише із спогадів товариша Тесленка по аматорському гуртку при лохвицькому Народному,домі Г. І. Дробиша. Він згадує, що Тесленко читав цю п’єсу артистам-аматорам, і вона сподобалась, але меценатам гуртка — земським діячам Русиновим, очевидно, видалася неприйнятною і її нібито надіслали до Києва; на цьому її сліди втрачено (ІЛ, ф. 6, № 99).'

Навесні 1903 р. Тесленко пише драму «Не стоїть жить», у якій сконцентровано чимало проблем, що хвилювали молодого автора,— про смисл життя, коріння людської несправедливості, ідеали в кохан.ні, непримиренність бідності й багатства, ницість міщанства тощо. Тут уже бачимо основні мотиви його майбутньої прози, деякі типи його майбутніх героїв, та все це потопає у задовгих пишномовних монологах, зайвих сценах, другорядних деталях. У п’єсі багато штучних, інколи суто натуралістичних, слабко вмотивованих ситуацій, непропорційно розтягнутих сцен; є й зайві персонажі (Яв-тух, звощик), раз у раз надмірно гальмується дія тощо. Позитивні герої, в чиї уста автор прагнув укласти власні роздуми про недосконалість життя, вийшли блідо ходульними, велемовними, з кволими характерами; дію рухає передусім писар — найжиттєвіший персонаж у п’єсі, уособлення зла, причому не стільки соціального, скільки трактованого суто етично як моральне зло: духовна ницість, зажерливість, жорстокість, егоїзм виражені з одверті-стю, яка межує з гротеском.

Підхід до основного конфлікту з позицій характерологічних, а не соціальних, призводить до трагічної розв’язки: Василь і Галя, самотні в боротьбі з зажерливим писарем і сільським куркульством, кінчають життя самогубством. Тесленко ще не бачив шляхів боротьби з засиллям сільських гї’явок, а біднота була темною, порізненою й безсилою.

На цю ваду вказав авторові М. Л. Кропивницький, якому Тесленко передав на ознайомлення рукопис твору. З відомим драматургом познайомив Тесленка М. М. Дьяков, керівник аматорського гуртка при лохвицькому Народному домі, під час гастролей у Лохвиці трупи Ф. П. Волика у 1903 р. 9 вересня 1903 р. М. Кропивницький написав Тесленкові листа з докладним розглядом твору; лист містив чимало критичних зауважень, але закінчувався оптимістично: «Над такою творою, як драма, треба працювати довго, треба її передумати не один раз і переробити... Кажу Вам одне, що у Вас є іскра божа» ¹.

Влітку 1903 р. Тесленко організував аматорський театр у рідному селі. Перша вистава, в підготовці якої брав участь М. Дьяков, відбулася 17 серпня 1903 р.: ставилася драма М. Кропивницького «Невольник», де Тесленко зіграв сліпого Степана. Спектакль мав успіх, і відтоді Тесленко поринув у театральні справи: проводив репетиції, дбав про костюми й декорації тощо.

У ці ж роки Тесленко пише прозові твори російською мовою: збереглися два його нариси — «Ночь на Ивана Купала в с. Харьковцах» та «На досветках» (1902). Обидва написані під впливом гоголівських «Вечеров на хуторе близ

Диканьки». Насмішкувато-любовно змальовує письменник у першому з них ігри в ніч на Івана Капала, пошуки чарівного цвіту папороті й комічні пригоди героїв нарису, Стиль викладу — пишномовний, багатий на риторичні вигуки й звертання; комізм породжується і контрастом високої лексики з мікромас-штабом подій У другому нарисі тональність викладу інша — лірико-пате-тична.Це теж наслідування Гоголягале цього разу — ліричного струменя його авторських роздумів.

Інші подібні спроби Тесленка невідомі; його творча стежина пролягла в царину строгого реалізму, а романтичні нотки цілковито перенесено до характеристики внутрішнього світу його позитивних героїв, чия життєва драма здебільшого й породжувалася конфліктом між їх гуманістичними прагненнями й жорстокістю «господарів життя» — сільської буржуазії, адміністрації, земців, церковників тощо.

Десь на початку 1904 р. Тесленко розпочав працю над своїми першими оповіданнями — і в цьому жанрі утвердив себе як письменник, як майстер. Вибір жанру оповідання не випадковий Короткої і мобільної прозової форми потребував новий, прискорений темп життя; набирав обертів маховик капіталістичного розвитку країни, зростали соціальне розшарування і загострення