їх ошукали, та пізно: «Навколо мужика мур багнетів, селькорів, чекістів. Обхопили його, незламного велетня, клали на землю, топталися по загартованому жорсткому лиці, крутили назад мозольні руки». Багато людей забрали, і стало зрозумілим усім страшне слово Соловки — «мільйонна могила України». Людей почали зганяти до колгоспів. З України вимагали: «Україна, хлєба!» «Україна корчиться з голоду колгоспів, обливається потом, риє свій чорнозем і видирає з землі «хлєб». Люди працювали задарма, бо в них усе відібрали, а натомість обіцяли пайок. Почався голод. Ау Марії ще одне горе: забрали Лавріна. Ледве добралася до міста, хоч ладна була йти на край світу і далі. Та ніхто їй не сказав, де син. Вона йшла, знесилена, зневірена, назад, додому, та й не знала, що того самого дня «Пролетарська правда» містила таку заяву: «Я, Максим Корнійович Перепутька, відмовляюся від своїх батьків—кулаків, які ціле своє життя були врагами робочого класу і стояли на засадах власності і навіть тепер не зрікаються своїх ганебних засад. Рівно ж осуджую, пятную і вимагаю суворої кари свому бувшому братові Лаврінові, який став до послуг петлюрівської контрреволюції і своєю злочинною діяльністю свідомо шкодив ростові соцбудівництва нашої країни». Корній не показав Марії цієї заяви, вона лежала хвора після невдалого походу до міста.

     На Великдень взялися за церкву — зняли дзвони і відправили близько тридцяти чоловік на Соловки. Церква «добровільно» самоліквідувалася. Марія багато чого не розуміла: чому даремно сидить у в'язниці її наймолодший, чому в селі діти годують краденим зерном своїх батьків, чому не можна працювати на своїй землі. Та не своєю долею переймалася Марія. Жаль було дочки, онуки. Дивилася на маленьку Христину і думала: «Вмреш, дитинко. На широкому світі немає вже для тебе трошечки хліба... Зовсім трошечки хліба». Марія та Корній як можуть підтримують дочку та онуку, бо вони самі, Архипа забрали. Ось уже й останню шкапу зарубав Корній. Скрізь по селі уже й собак поїли, але в нього рука не піднялася на вірного Сірка. Страшні дні голоду. Люди втрачають людську подобу. Сергій Гнида і Карпо Фіян усе життя друзі були, та через гнилу картоплю, яку вони знайшли, Гнида зарубав Фіяна.

     Марія б уже й не вставала, та тривога за дочку й онуку змушує підніматися щодня і йти до них, несучи у вузлику щось поїсти. Та настав день, коли нічого було віднести, а Корній вирушив у відчаї з дому. «Начахрав дещо бруньок, настругав березової кори», а далі йому поталанило — знайшов мертвого зайця. З останніх сил ніс його додому, боячись, що не дійде. Марія набралася сил провідати Надію. Те, що вона там побачила, вразило її: онучка була задушена матір'ю, яка не в змозі була дивитися, як страждає Христуня. Сама Надія стала несповна розуму, сміялася якось дико, відмовлялася їсти. Корнієві здалося, що то сниться страшний сон, такого не може бути. Але пішов і побачив усе сам. Як це так? Адже ж от по сусідству спокійно живе, м'ясо їсть її брат—близнюк Максим. І не болить йому, що родина гине з голоду. Узяв сокиру і пішов до Максима. «Швидкими кроками підійшов до нього і раз, другий розмахнувся і опустив сокиру... Корній сік і сік. Сік, як малий хлопчина січе кропиву чи бур'ян, поки не втомилася рука». Марія цього не знала. Після того Корній пішов тихенько з дому, а разом з ним і старий пес Сірко. Потому прийшли якісь люди, питали про Корнія. «І тоді стало Марії ясніше». Силкувалася піти до Надії, та впала на подвір'ї.

     Де не взявся Гнат, допоміг підвестися їй і привів до хати. Всі ці роки він був ченцем, але тепер просто колгоспний сторож. Він дивиться на Марію, і воскресають у його пам'яті давні спогади. «Маріє, висповідай мене. Даруй усе, що зробив тобі у дні молодості». Ах, яке маленьке наше життя! Ах, яке маленьке. От пережив, і що ж далі? Прости мене, Маріє, раз, другий і третій!..» Розмова цих двох людей виглядає дивно, якщо не згадати про те,

     скільки у житті пережито ними разом і не разом. Здається, тепер вони нарешті прийшли до згоди. Гнат признається, що він колись запалив її домівку.— «Це я... я, Маріє... з любові!..

     Марія мовчала, а як скінчив, стиснула легко його руку.

     — Мовчи. Знаю. Мовчи!..» Вона розповіла йому про Надію, до якої не може сама дійти. Дочка голодна... «Хліба їй. А—ах, де є хліб?»

     Гнат пообіцяв, що прийде завтра, та не прийшов. Не знала Марія, що пішов Гнат навідати Надію. «Знайшов її захололу, опухлу в коморі в куті з дитиною в пелені. Сиділа з витягнутими грубими ногами, прив'язана до ключки мотузом, зашморгнутим на шиї». Тоді став він скликати людей на допомогу. Кликав довго і вперто, поки з понурих обдертих хат не повиповзали опухлі, немічні люди. І цей кривий висушений дідок з мудрими, грізно насупленими очима, якому вони завжди вірили, до якого потай ходили слухати священне слово Біблії, проповідує: «Слово моє,— казав він,— не для вас. Слово моє для мертвих і ненароджених. Слово моє прийдучим вікам. Затямте, ви, сини ідочки великої землі... Затямте, гнані, принижені, затямте, витравмовані голодом, мором!.. Нема кінця нашому життю...»

     Гната забрали ще того вечора. Він пішов услід за іншими і не повернувся.

     А Марія залишилася сама. Тридцять днів гаснуло її життя. І от 26258—й день, «день останній, день кінця». Замкнулося коло людського життя. Померла Марія. Померла одинока, покинута мати.