кайзера Вільгельма І та його «залізного канцлера» Бісмарка, які «залізом і кров’ю» згуртували німецьку націю. Те, про що довгими десятиліттями мріяли кращі сини німецького народу, те, за що боролися революціонери на барикадах 1848 року, відбулося не завдяки переможній народній революції, а внаслідок реакційних маневрів правлячої верхівки. Новопостала буржуазно-поміщицька Німецька імперія семимильними кроками рушила шляхом імперіалістичного розвитку, намагаючись у короткий строк надолужити все те, що було втрачене за століття державної роздрібненості. Вільгельмівська Німеччина, від моменту свого створення найреакційніша капіталістична держава, марила про перерозподіл світу, завоювання ринків збуту, загарбання колоній. Зовнішня і внутрішня політика монархії була войовнича по відношенню до інших держав, антидемократична, спрямована проти прогресивних сил власного народу. Останні десятиліття XIX віку в кайзерівській Німеччині минули під знаком бурхливого розвитку капіталістичного виробництва, запеклих класових боїв, посилення репресій, з боку уряду проти трудящих, нарощування воєнного потенціалу і підготовки до загарбницьких воєн.

Імперіалістичний характер Німецької держави помітно позначився в царині ідеології. Якщо в першій половині XIX століття на яскравому ще й раніше небосхилі німецької філософії засяяли імена Гегеля, Фейєрбаха, Маркса, Енгельса, то в другій половині віку Німеччина дає світові реакційну філософську систему Фрідріха Ніцше з її ірраціоналізмом та культом індивідуалізму, вченням про «надлюдину» і «мораль панів». Само в Німеччині і саме тоді розквітає література, яка апологетизує динамічного промисловця, цього, мовляв, «Фрідріха Великого» в галузі індустрії, або оспівує сталеву волю і безмежну рішучість гордовитого аристократа-офіцера, героя франко-прусської кампанії, який уособлює кращі риси германців — «народу панів». В сентиментальних історіях про кохання аристократа і буржуазки, із щасливим шлюбом під завісу, масова белетристика відбивала опосередковано характерний для країни альянс буржуазії та юнкерства, утворення єдиного правлячого класу, що поєднував у собі найреакційніші риси земельної аристократії та промислово-фінансової буржуазії.

Поруч трубадурів вільгельмівської монархії в тогочасній німецькій літературі виступають і численні письменники-декаденти. Їхні твори свідчили про розгубленість і страх, які пойняли велику частину німецької буржуазної інтелігенції перед лицем нової національної дійсності. Типові для мистецтва занепаду настрої песимізму, зневіри, трагічної самоти, намагання втекти від жорстокої і огидної дійсності в далеке минуле, містику чи світ фантазії та краси притаманні і німецькому декадансові кінця століття. Консервативний романтизм переживає відродження. Активізуються естетські гуртки і школки. В старі міхи «мистецтва для мистецтва» ллється нове вино.

Через специфіку історичного розвитку Німеччини критичний реалізм у німецькій літературі по революції 1848 р. не дав таких значних художніх творів, як російський, норвезький або французький. Слід ще додати, що й по злуці численних німецьких князівств, герцогств та земель у єдину державу в сфері політичній, соціальній, духовній і далі відчувався дужо сильний негативний вплив колишньої роздрібненості. В мистецтві та літературі він знаходив свій вияв у провінційній вузькості, замкненості, локальності тематики і проблематики, камерності звучання. Хоч і були в цей час талановиті письменники-реалісти, як Шторм або Раабе, їхній внесок у скарбницю світової літератури критичного реалізму неможливо порівняти із здобутками Толстого, Ібсена чи Мопассана.

Генріх Манн почав свою літературну діяльність у дев’яностих роках як новеліст. Його новели вельми розмаїті за своєю тематикою, описуваною країною чи добою, позначені й різнорідними стильовими шуканнями автора, і багатьма літературними впливами. Що їх об’єднує, так це глибокий інтерес письменника до складної і тонкої сфери людської психіки, його велика спостережливість і нахил до драматичної напруги, динамічного розвитку дії. Та сам автор уважав їх лише за підготовчий етап, учнівські спроби і справжній початок своєї літературної творчості датував 1900 роком, коли вийшов у світ роман «Земля обітована». За перші десять років нового століття Манн написав шість романів. Це, крім уже згаданого, трилогія «Богині, або Три романи герцогині д’Ассі» («Діана», «Мінерва», «Венера») (1903), романи «Гонитва за коханням» (1904), «Вчитель Унрат» (1905), «Між расами» (1907), «Маленьке місто» (1909).

Не все тут було рівноцінне, не все з однаковим успіхом витримало пробу часу. На ідейній концепції «Богинь», як і на формальній стороні трилогії, виразно позначилися декадентські впливи; романи ці пройняті естетством і індивідуалізмом, хоча й не позбавлені критики брудного світу грошей, що розбещує і губить навіть по-справжньому обдарованих людей. В романі «Гонитва за коханням» дія точиться в середовищі артистичної богеми Мюнхена, міста, в якому Манн жив довгий час. Письменник уже зрікається хвали гордій індивідуальності на зразок Віоланти Ассі, яка протиставляє себе нікчемному оточенню. Він показує, які необгрунтовані претензії егоцентричної особистості поставити себе над суспільством, відкинути будь-яку мораль, стати, говорячи словами Ніцше, «по той бік добра і зла». Але й тут Манн ще не може цілком позбутися певних моментів, характерних для декадентського мистецтва. Змальовуючи розклад буржуазії, автор надає багато місця картинам оргій, еротичним сценам. Деякі сторінки книги неприємно натуралістичні.

Серед перших романів вирізняється «Маленьке місто», і не лише тому, що цей твір постав не з німецьких, а з італійських вражень (багато з Віолантиних пригод діялося також на італійському тлі). Важливою відмінністю «Маленького міста» було те, що письменник уперше спробував поставити в центрі оповідання не індивіда, а _масу, колектив, народ. В цьому творі Манн показує, як у мікрокосмі провінційного містечка в дещо карикатурному вигляді відбиваються політичні і соціальні конфлікти, які хвилюють європейське суспільство. Він створює цілу галерею виразних постатей-типів, розкриває перед читачем глибший сенс зовні буденних справ. Навколо дрібного питання про те, буде чи не буде дозволено мандрівній оперній трупі дати в місті свої вистави, розгортається запекла боротьба між фанатичними клерикалами і не менш фанатичними «прогресистами», причому кожна з партій запобігає перед народом. Письменник переконливо і оригінально виявляє складний діалектичний зв’язок різних явищ, які в сукупності