Litvek - онлайн библиотека >> Тома Нарсежак и др. >> Классический детектив и др. >> Французький детектив >> страница 2
цей Марескаль. Рахунок у вас?

— Так, ось він.

На хвилю запала тиша, потім Ермантьє глибоко зітхнув.

— Заповніть чек.

Він дістав із задньої кишені штанів чекову книжку і простягнув її поперед себе. Він почув, як рипнув стілець, як Крістіан почала водити пером по паперу.

— Підпишіть, будь ласка, — сказала вона.

Він повільно підійшов, і вона підвела його руку до столу» уклала в неї ручку.

— Ось тут. Ні, трохи нижче. Так, отут.

Її голос трохи тремтів. «Ну й вигляд у мене…» — подумав Ермантьє. І хвацько поставив підпис.

— Чудово! — сказала Крістіан.

Він зрадів, що зумів її здивувати.

— Крістіан, — пробурмотів він, — я щойно був надто різкий. Але ви не уявляєте, як цей клятий самовчитель діє мені на нерви. Якби воно хоч нащось мені придалося…

— За містом ви не будете такий знервований.

Вона знову відійшла вбік, і йому спало на думку, який же кумедний він має вигляд, коли звертається не до неї, а до порожнього місця. Для годиться він скинув чорні окуляри й провів пальцями по понівечених очницях.

— Місяць — це небагато, — проказав Ермантьє.

— Місяць чи й більше…

— Та ні, тепер я почуваю себе цілком добре. Спокій, свіже повітря… І запевняю вас: першого серпня я зможу повернутися на завод.

— Це вирішить лікар.

— Це вже вирішено.

Він знову надів окуляри в масивній роговій оправі й провадив далі:

— Юбер — чоловік тямущий, я перший це визнаю, але йому бракує авторитету… ваги… Та й взагалі моє місце — на заводі.

— Цього разу ви могли б і відпочити.

— Чотири місяці в лікарні, місяць на одужання і ще місяць відпустки — гадаю, цього досить.

У двері постукали.

— Прошу, — гукнув Ермантьє. — Хто там?

— Мадам, там мосьє Мервіль. Він питає дозволу ввійти.

— Ви не до мадам, а до мене повинні звертатися, — зауважив Ермантьє.

— Гаразд, мосьє.

— Запросіть його.

— Гаразд, мосьє.

— Ця дівуля мене дратує, — прошепотів Ермантьє. — Ніби я для неї не існую. Яка вона з себе?

— Але ж я… я вам розповідала, — знітилася Крістіан. — Маленька, досить вульгарна брюнетка.

Ермантьє спробував уявити собі маленьку розв'язну чорнявку. Образ постав надто невиразний — щось подібне до силуету без обличчя, до того ж і силует розпливався.

— Мені ця штучка аж ніяк не подобається. Ви могли б залишити Бланш.

— Вона забагато базікала.

— Можливо, але ми з нею знаходили спільну мову.

У коридорі почулася швидка хода: Юбер.

— Добридень, Крістіан.

«Напевне, цілує їй руку».

— Ну, любий друже, як ви почуваєте себе сьогодні?

— Нівроку, — відповів Ермантьє.

— Не дуже втомилися?

— Від чого мені втомитися? Чи, може, у мене поганий вигляд?

— Ні, ні.

Його голосу бракувало природності і тепла. Здавалося, ніби Юбер щось приховує.

— Я вас залишаю, — мовила Крістіан. — Гадаю, за півгодини можна буде вирушати. Сідайте, Юбере. Рішаре, запропонуйте йому сигарету.

Вони зачекали, доки зачиняться двері.

— Ну як, принесли? — спитав Ермантьє.

— Так.

Ермантьє простяг руку.

— Давайте.

Він стиснув долоню, погладив округлу скляну поверхню, металевий цоколь. Він мовчав, і Юбер, завжди такий балакучий, теж справляв мовчанку. Цілий рік зусиль, пошуків, спроб науково-дослідного бюро, величезні кошти — і все це з єдиною метою: нова лампочка Ермантьє.

Якось сором'язливо Ермантьє запитав:

— Вона добре світить?

— Дуже добре, — відповів Юбер. — Справжнє денне світло.

— Увімкніть.

— Але ж…

— Дарма. Увімкніть! Лампа на нічному столику.

Він почув, як Юбер переставив речі й, простигши перед собою руки, підійшов.

— Зараз важко оцінити її гідно — віконниці не зачинені, — промовив Юбер.

— Це не має значення, запевняю вас, — спокійно відказав Ермантьє. — Увімкнули?

— Так.

Ермантьє примружив під окулярами очі, з усієї сили силкуючись уявити собі лампочку, що сяяла, мабуть, як сонячне світло.

— Дорого ж вона мені обійшлася! — вихопилося в нього. — Стільки праці!.. Вимкніть її!

Клацнув вимикач.

— Дякую. А тепер розкажіть мені все до ладу. Адже не можна гаяти часу, еге ж?

— Наші агенти розпочнуть за два тижні, — сказав Юбер.

— Чому не одразу?

— Нема чого поспішати. Почнемо в липні.

— Мене це не обходить. Не можна марнувати жодної хвилини. Про рекламу подбали?

— Певна річ. Я запропонував проспект з повною характеристикою лампочки, з її найважливішими перевагами…

— Погано! Це не прозвучить. Зробіть рекламну афішу… У правому верхньому кутку — лампа. Велика, як світило, як сонце. А внизу ліворуч — квіти… море квітів, скажімо, геліотропів, — і всі вони звернені до світла. Второпали ідею? І кольори, кольори, чорт забирай! Щоб усі стіни афішами рясніли! Та знайдіть мені гасло, таке, щоб звучало, щоб било в самісіньку ціль!

— Ви не боїтесь, що така афіша, вона… буде трохи, як би це сказати….

— Кажіть уже відверто — вульгарна! Саме так! Я хочу розворушити селюка на фермі, вугляра в його комірчині, нічного сторожа в його халупі! Я хочу, щоб моя лампочка гриміла, як батарейка «Вандер» чи шинка «Оліда».

— Про це можна сперечатися…

— Ні, любий мій Юбере. Я маю рацію. Це очевидно!

Ермантьє засміявся. Великі пальці він затис під пахвами, всіма іншими вибивав дріб на грудях. Попіл від сигарети впав йому на жилет. Одяг на ньому був пожмаканий, але така неохайність навдивовижу пасувала до його постаті — велика, кремезна, вона мовби засвідчувала його життєздатність. Гармонію порушували тільки чорні окуляри — вони справляли враження маскарадного аксесуара.

— Напишете мені коротенький звіт, — провадив він далі. — Коли ви до нас приїдете?

— Гадаю, тижнів через два. Викрою кілька днів на свята.

— Отож у вас достатньо часу. Тільки без пустопорожніх теревенів. Підрахуйте можливі витрати, зробіть огляд поточних справ, макет реклами. Всім треба думати… Оголосіть конкурс, серед службовців фірми. Я задоволений, Юбере. Залиште мені цю лампочку…

Лампочка, ще тепла, не набагато важча за повітряну кульку, опинилася в його долоні…

— В ній, друже, наше майбутнє, якщо ми зуміємо скористатися перевагою в часі. Ми приберемо їх до рук, повірте. Через півроку ви самі подякуєте мені за те, що я спромігся вчинити їм опір. Ми сильніші за них, Юбере, затямте це собі! Ідіть. І пришліть мені зо три дюжини цих лампочок. Я хочу освітити ними всю віллу. Знаю, знаю, про що ви думаєте. Але це мене потішить. Поспішайте. Вам ще треба підписати кореспонденцію, зустрітися з начальниками служб. Щасливчик! А мене в цей час повезуть, як хворого, до Вандеї. До побачення; Юбере. Я справді задоволений, повірте.

— До