папірці навіть на клейтухи не годяться, бо ж я роблю їх із шкіри. Ну, місіс Еффінгем, дозволь старому поцілувати твою ручку й побажати щастя і тобі, й твоїм дітям.
— Ще раз благаю вас, залишіться! — у розпачі вигукнула Елізабет. — Не примушуйте мене сумувати за людиною, що двічі врятувала мені життя й була відданим другом тих, кого я люблю. Залишіться — якщо не ради самого себе, то хоч би ради мене: кожної ночі мені буде маритись, ніби ви помираєте, хворий і нужденний, серед тих лютих звірів, од яких ви мене врятували і які досі мені сняться… Мені ввижатимуться всілякі нещастя й хвороби, які тільки можуть бути породжені самотністю. Залишіться, Натті, благаю вас, залишіться — якщо не ради себе, то хоч ради нас!
— Похмурі думки й страшні сни, місіс Еффінгем, недовго турбуватимуть невинне, створіння, — врочисто відповів мисливець. — І якщо тобі коли-небудь привидяться люті пуми, то це не тому, що зі мною щось скоїлось, — це бог явить тобі свою силу, яка послала мене тобі на порятунок. Покладай свої надії на бога та на свого чоловіка, і ніякі похмурі думки про самотнього старого не переслідуватимуть тебе. Хай бог, — той бог, що живе і на порубах, і в незайманій пущі, — не покине тебе і благословить тебе й усе, що тобі належить, віднині й до того великого дня, коли білі й червоношкірі зійдуться на останньому суді, де законом буде справедливість, а не сила.
Елізабет підвела голову й підставила старому для прощального поцілунку свою зблідлу щоку, і він, скинувши шапку, поштиво торкнувся її вустами. Юнак, не мовивши й слова, конвульсивно стис руку старого. Мисливець почав готуватися в далеку дорогу: затяг дужче пояс іде трохи постояв, роблячи, як то завжди буває в сумну хвилину розставання, якісь зайві рухи. Кілька разів він намагався щось сказати, але заважав клубок, що підкотився до горла. Нарешті, завдавши на плече рушницю, він крикнув гучно, по-мисливському:
— Гей-гей, мої собачки, пора в дорогу! А до кінця путі ви ще добряче намуляєте собі лапи!
Зачувши цей клич, собаки схопилися з землі, обнюхали все навколо могил, тоді підійшли до мовчазного подружжя, ніби розуміючи, що настав час прощання, і покірно побігли за господарем. Якусь хвилю панувала тиша, і навіть юнак сховав обличчя, схилившись на з могилою діда. Коли ж чоловіча гордість узяла гору над слабкістю, він повернувся, щоб іще умовляти, але побачив, що біля могил зосталися тільки вони з дружиною.
— Натті пішов! — вигукнув Олівер.
Елізабет підвела голову й побачила, що мисливець, який уже підходив до узлісся, на мить зупинився й повернувся, їхні погляди зустрілись, і Шкіряна Панчоха поквапом провів шорсткою долонею по очах, тоді високо підніс руку в прощальному вітанні, гукнув через силу своїх собак, що були посідали на землю, і зник у лісі.
Відтоді вони вже ніколи не бачили Шкіряної Панчохи, і суддя Темпл, який організував і сам очолив ретельні пошуки, не зміг його наздогнати. Мисливець пішов далеко на Захід — один із перших серед тих піонерів, що відкривали в країні нові землі для свого народу.
Роман «Піонери» (1823 р.) вийшов першим у славетній пенталогії про Шкіряну Панчоху, хоч хронологічно йому передують три інші («Звіробій», «Останній із могікан», «Слідопит», «Піонери», «Прерія»), В «Піонерах» Натаніель Бампо — сімдесятирічний дивак-мисливець, що доживає віку, а Чингачгук — індіанець Джон Могіканин, що спився на старість. Між пригодами, про які розповідається в «Слідопиті», й жорстокими випробуваннями, що випали на долю Шкіряної Панчохи в «Піонерах», минуло більше тридцяти років. За цей час звершилися події величезного історичного значення: північноамериканські англійські колонії повстали проти англійської монархії, відбулася війна за незалежність (1776–1783), в якій американці перемогли й створили буржуазно-демократичну республіку — Сполучені Штати Америки. Це була перемога буржуазного ладу та буржуазного способу життя. Характерні риси цього життєвого устрою виникають перед нами в романі «Піонери», вони й визначають головний конфлікт твору. Суддя Мармедюк Темпл, у маєтку якого біля берегів озера Отсего притулилась убога хатина старого Шкіряної Панчохи, стоїть на сторожі законності, що захищає буржуазну власність. Війна за незалежність принесла йому владу й багатство. Йому дісталися землі діда й батька Олівера Еффінгема — маєтності, конфісковані в них як у ворогів американської революції, що зберегли вірність англійському королю. Купер показав суддю чесною людиною, що повернула гроші, які передав йому на збереження батько Олівера. Але так він чинить не з доброти, а тільки тому, що не хоче порушувати ніяких зобов'язань. На формальних правах і законах, на його думку, тримається все життя. Дотримання найсвятішого для нього закону приватної власності й робить його в романі найтиповішим представником буржуазної Америки, що тільки починала стверджуватись. Коли Купер створював образ Мармедюка Темпла, він, безперечно, думав про свого батька, суддю Купера, багато рис якого втілив у власникові Темплтона. Читач з цікавістю дізнається про ті складні стосунки, що пов'язували Елізабет Темпл та Олівера Еффінгема, який мусив приховувати своє справжнє ім'я. Ми не можемо не співчувати їхньому коханню, що так довго завдавало їм самих лише страждань. Чесність і розум Елізабет, гордість і самовладання Олівера, повага, з якою обоє вони ставилися до Шкіряної Панчохи й старого Джона Могіканина, викликають нашу симпатію. Та щемливе почуття жалості неминуче охоплює читача, коли він у розгубленому старому дивакові впізнає героя раніше прочитаних книг — Натаніеля Бампо. Ми вже розуміємо, що те життя вільного мисливця на незайнятих землях, яким жив колись Звіробій, дедалі стає неможливим. Життя проти нього, і читач мимоволі питає сам себе: а чи справедливий такий устрій життя? І хіба можна не поспівчувати сумній долі наївного, але гордого й внутрішньо незалежного Шкіряної Панчохи? Він не розуміє всього значення величезних змін, що відбулися в нього на очах відтоді, як він полював у непрохідних лісах біля берегів Отсего. Він і тепер живе й полює в тому самому краї, але все частіше замість густих лісів, де йому була знана кожна стежка, він натрапляє на вирубані ділянки, що їх колоністи забудували чи перетворили на ниви. Він, слідопит і розвідник, губиться в нетрях нових законів і стосунків між людьми. Шкіряна Панчоха хоче жити звичаями часу, що давно минув, і разом з Джоном Могіканином віддається спогадам про безповоротні дні, коли панувала простота й особиста мужність була вище хитросплетінь формальних законів. Таким і постав
РОМАН Ф. КУПЕРА «ПІОНЕРИ»
Роман «Піонери» (1823 р.) вийшов першим у славетній пенталогії про Шкіряну Панчоху, хоч хронологічно йому передують три інші («Звіробій», «Останній із могікан», «Слідопит», «Піонери», «Прерія»), В «Піонерах» Натаніель Бампо — сімдесятирічний дивак-мисливець, що доживає віку, а Чингачгук — індіанець Джон Могіканин, що спився на старість. Між пригодами, про які розповідається в «Слідопиті», й жорстокими випробуваннями, що випали на долю Шкіряної Панчохи в «Піонерах», минуло більше тридцяти років. За цей час звершилися події величезного історичного значення: північноамериканські англійські колонії повстали проти англійської монархії, відбулася війна за незалежність (1776–1783), в якій американці перемогли й створили буржуазно-демократичну республіку — Сполучені Штати Америки. Це була перемога буржуазного ладу та буржуазного способу життя. Характерні риси цього життєвого устрою виникають перед нами в романі «Піонери», вони й визначають головний конфлікт твору. Суддя Мармедюк Темпл, у маєтку якого біля берегів озера Отсего притулилась убога хатина старого Шкіряної Панчохи, стоїть на сторожі законності, що захищає буржуазну власність. Війна за незалежність принесла йому владу й багатство. Йому дісталися землі діда й батька Олівера Еффінгема — маєтності, конфісковані в них як у ворогів американської революції, що зберегли вірність англійському королю. Купер показав суддю чесною людиною, що повернула гроші, які передав йому на збереження батько Олівера. Але так він чинить не з доброти, а тільки тому, що не хоче порушувати ніяких зобов'язань. На формальних правах і законах, на його думку, тримається все життя. Дотримання найсвятішого для нього закону приватної власності й робить його в романі найтиповішим представником буржуазної Америки, що тільки починала стверджуватись. Коли Купер створював образ Мармедюка Темпла, він, безперечно, думав про свого батька, суддю Купера, багато рис якого втілив у власникові Темплтона. Читач з цікавістю дізнається про ті складні стосунки, що пов'язували Елізабет Темпл та Олівера Еффінгема, який мусив приховувати своє справжнє ім'я. Ми не можемо не співчувати їхньому коханню, що так довго завдавало їм самих лише страждань. Чесність і розум Елізабет, гордість і самовладання Олівера, повага, з якою обоє вони ставилися до Шкіряної Панчохи й старого Джона Могіканина, викликають нашу симпатію. Та щемливе почуття жалості неминуче охоплює читача, коли він у розгубленому старому дивакові впізнає героя раніше прочитаних книг — Натаніеля Бампо. Ми вже розуміємо, що те життя вільного мисливця на незайнятих землях, яким жив колись Звіробій, дедалі стає неможливим. Життя проти нього, і читач мимоволі питає сам себе: а чи справедливий такий устрій життя? І хіба можна не поспівчувати сумній долі наївного, але гордого й внутрішньо незалежного Шкіряної Панчохи? Він не розуміє всього значення величезних змін, що відбулися в нього на очах відтоді, як він полював у непрохідних лісах біля берегів Отсего. Він і тепер живе й полює в тому самому краї, але все частіше замість густих лісів, де йому була знана кожна стежка, він натрапляє на вирубані ділянки, що їх колоністи забудували чи перетворили на ниви. Він, слідопит і розвідник, губиться в нетрях нових законів і стосунків між людьми. Шкіряна Панчоха хоче жити звичаями часу, що давно минув, і разом з Джоном Могіканином віддається спогадам про безповоротні дні, коли панувала простота й особиста мужність була вище хитросплетінь формальних законів. Таким і постав